Розділ 3

Таміла

— Я за тобою, — шепоче Ігор з відділу кадрів, нахиляючись ближче, доки я ставлю тацю на рейки роздачі. Його голос шовковий, масний. Мені хочеться змахнути його погляд, як павутину. Ігор Гребенюк — той тип чоловіків, які вважають, що їхній шлюб — формальність, а флірт — частина службового етикету. Він одружений, і я — не дурна.

Я мимохідь усміхаюсь — суто ввічливо, як завжди. Кладу на свою тацю салат із кус-кусом, курку і зелений чай. Мій обід — як і мій календар — завжди збалансований і передбачуваний.

— Смачного, левенятко, — підморгує Ігор, і я мовчки відходжу.

Левенятко. Прізвисько, яке народилось в офісних коридорах. Бо я — особистий асистент Левченка. Дресирована левиця, яка не гарчить, тільки працює.

Я вмощуюсь біля вікна, і не встигаю відчути тепло чашки, як до мене вже підсідають два божевільні фронти — Матвій і Єва.

— У тебе шнурівка розв’язана, Гаврилюк. Ще трохи — і сам об себе спіткнешся. З таким успіхом можеш подати в суд на свою координацію, — кидає Єва, навіть не зводячи очей із телефону. Її руде волосся — в ідеальний вузол, губи — червоні, язик — ще червоніший.

— А ти, Єво, знову вгамовуєш голод чилі? Думаєш, якщо обпалює язик, то язик мовчатиме? — Матвій кидає серветку їй на тацю.

— Це соус, йолопе. І він мене задовольняє, на відміну від твоїх дурнуватих договорів, — говорить дівчина, зиркаючи на нього.

— Хіба тебе хтось узагалі задовольняє? — він знущально підводить брови.

Я видихаю. Вони знову. Єва — керівниця маркетингового. Її презентації — як вогонь: яскраві, ризиковані, часом небезпечні. Матвій  — керівник юридичного відділу. Мислить як шахіст, говорить як прокурор. І кожен їхній обід — міні-судовий процес. Я ж сьогодні, як завжди, в ролі мовчазного присяжного.

— А ти що, Тамі, сьогодні мовчазна? — раптом звертається Єва, надкушуючи свій сендвіч. — Чи твій лев дав тобі мовчазний наказ?

Я усміхаюсь.

— Мій лев не дає наказів за обідом.

— Мда, але поглядом він точно здатен заморозити суп, — буркоче Матвій. — Твій бос мене лякає.

— Він твій бос теж, — я підіймаю брову, ковтаючи зелений чай.

— Я — вільна юридична душа.

— Ти — штатний юрист, — уточнюю спокійно.

— Ну, поки мій контракт не закінчився, — знизує він плечима. — Але я ж не під його кабінетом сиджу, як деякі.

— Моя повага, — кидає Єва. — Я б на твоєму місці з’їхала з глузду.

— Я на своєму місці, — відповідаю.

— Ідеальна відповідь, — хмикає Матвій. — Говориш, як з інструкції з медитації.

Ми всі мовчимо кілька секунд. Єва вивчає мене поверх свого сендвіча, її очі, завжди трохи звужені, пробують розгадати, що ж я приховую.

— Я не уявляю, як ти працюєш із ним в одному приміщенні цілий день, — зітхає вона, витираючи губи серветкою. — Мені достатньо п’яти хвилин на нараді, щоб відчути себе десятикласницею на захисті диплома.

— Він просто виконує свою роботу, — щиро мовила.

— Ти це зараз серйозно? — Єва переводить погляд з мого обличчя на Матвія. — Чув, як вона це сказала? «Просто виконує свою роботу», — ніби мова йде не про найхолоднішого чоловіка з усіх, кого я коли-небудь зустрічала.

— Це називається професіоналізм, Єво, — відбиває Матвій, зминаючи обгортку від свого батончика. — Не всі працюють емоціями. Хтось ще розумом. І самовладанням.

— Ха. Самовладанням. Скажи ще — душею. У Левченка душа в морозилці, і вона запакована у вакуум.

— Не плутай стриманість із тиранією, — кажу я. — Він… він не тиран.

Тиша. Обидва повертаються до мене водночас. Як завжди — з протилежних боків, але я відчуваю їхню єдину думку в цьому моменті. Це дивне відчуття. Коли вони сперечаються — у них іскри летять. Сарказм, шпильки, дотики мовою, жестами, поглядами — усе це пульсує між ними. Але іноді, зовсім рідко, як зараз, вони перетворюються на єдину думку, як дві руки, складені в замок.

— Таміло…

— Що?

— Ти… ти що, його… боїшся?

Я здивовано зводжу брови.

— Ні. Зовсім ні.

— Поважаєш? — кидає Матвій.

— Так.

— Подобається? — тоне голос Єви, вже майже шепоче.

Я роблю ковток зеленого чаю. Гарячий. Але не обпалює.

— Я… поважаю його, як людину та бізнесмена. Не плутаймо офісну дисципліну з романтикою.

— Офісну дисципліну з романтикою, — повторює Матвій, театрально покашлюючи. — Чуєш, Єво? Запиши собі. Золота фраза.

— Записала. І в камінь вирізала, — бурчить вона. — Але з твоїм обличчям це навряд чи спрацює. Ти — ходяча дестабілізація. Не розумію, як ти досі не зірвав жодну угоду.

— Це тому, що я чарівний. І геніальний, — Матвій всміхається куто, а очі — повні виклику.

Єва закочує очі. Її пальці знову обвивають паперовий стаканчик із кавою, ніби вона з нього зараз зробить зброю.

— Я маю повертатися, — сказала я, коли доїла свій обід. — Контракт на три роки сам себе не скоригує.

— Ти завжди така дисциплінована, — хитає головою Єва. — Як ти ще не розсипалася на частинки від усього цього порядку?

Я злегка усміхаюсь.

— Бо він тримає мене в купі.

— Він? — Матвій звужує очі.

— Порядок, — уточнюю, підводячись. — А не мій бос.

***

Я сиділа за своїм столом, опрацьовуючи останні листи. Скрізь була тиша, тільки клацання клавіш і ледь чутне гудіння кондиціонера. Стабільність — моя ковдра безпеки. Механічність рухів заспокоює. А потім двері різко розчинилися. І тиша розсипалась на друзки.

— А от і вона, — пролунало голосно. — Скромна, тиха мишка. Глянь на неї, сидить, мов нічого не сталося.

Я підвела очі. Навпроти стояла Людмила — дружина Ігоря. Вона працює в юридичному департаменті, але ми перетиналися рідко. Її обличчя палало. В прямому сенсі. Очі — як леза. А в руці — стакан з кавою.

— Людмило, — я підвелася, інстинктивно. — Щось трапилось?