Розділ 2

Єгор

Я дивлюся на синій клаптик паперу. 

Він лежить просто посеред мого столу — рівно, ніби сама Таміла вимірювала лінійкою. Ймовірно, так і було. Вона завжди залишає мені різноколірні нотатки. Зелений — графік. Жовтий — нагадування. Синій — уточнення або правки.

Сьогодні — синій. 

Я відкидаюся в кріслі, тримаючи записку двома пальцями. Почерк — охайний, прямий, навіть нахил літер однаковий. Таміла Сердюк — перфекціоністка. І — хоч вона про це ніколи не говорила — з тривожним розладом. 

Я зрозумів це тоді, коли вона прийшла на співбесіду на чотири години раніше. Після того її календар завжди був заповнений на три тижні вперед. Усі зустрічі мали буфер у п’ятнадцять хвилин. Вона завжди приходила на роботу за сорок п’ять хвилин до початку робочого дня. Не за пів години. Не за годину. Саме за сорок п’ять. Усі кабелі на її столі скручені в однакові петлі. Жодного сміття, жодного зайвого слова або розмитого формулювання в робочих листах. Навіть шрифт у її презентаціях завжди один і той самий — 14-й Times New Roman. Вона казала, що «усе інше дратує сітківку». А коли вона нервує — її губи стискаються і біліють, пальці перебирають повітря, а в очах з’являється те, що я називаю «тихим криком». Або ж вона просто починає говорити дивні фрази. 

Мене це не дратує. Навпаки. У цьому є щось… правильне. Вона — хаос, загнаний у форму. А я — форма, яка щосекунди бореться з власним хаосом. 

Я кладу записку в шухляду. У цю мить телефон вібрує десь збоку — короткий, наполегливий сигнал. Тягнуся до нього і ставлю на беззвучний. Батько. Другий дзвінок за день. Я не люблю повторів. Особливо в діях. Одного разу — достатньо. Якщо я не відповідаю, отже, на це є причина. Якщо щось справді важливе — він напише. Якщо ж знову хоче поговорити про «соціалізацію», «родинні зв'язки» і «час одружитися, бо тобі вже тридцять чотири» — то краще я пропущу цю пісню.

У двері тихо стукають — двічі, як завжди. Таміла ніколи не входить без дозволу.

— Так, — кажу, не підіймаючи погляду одразу. Але чую, як відчиняються двері, і повітря в кабінеті змінюється. З’являється ледь відчутний  запах цитрусового чаю і ще чогось квіткового.

Я повільно підіймаю голову. Автоматично дивлюсь на її окуляри. Чорна оправа. Знову. Хоча два тижні тому я подарував їй інші — в сірій, легкій титановій оправі, замовлені спеціально в Японії. Ідеально підібрані до форми її обличчя. Але Таміла жодного разу їх не вдягнула. Чому? Важкі? Незручні? Не хоче носити речі, подаровані босом? Чи просто не сподобалися?..

— Новий контракт, на три роки. Але є нюанси в пункті про роялті. Я зробила порівняльну таблицю з пропозиціями інших країн, — Таміла простягає планшет, не торкаючись мене. Її пальці — завжди ідеально доглянуті, без яскравого лаку.

— Добре, — кажу, проглядаючи текст.  — Ви все зробили правильно.

— Так, Єгоре Вікторовичу.

Вона знову завмирає — вичікує, чи потрібне ще щось. А я не кажу, що потрібне. Тому що те, що мені хочеться спитати, — точно не стосується контракту. І не має жодного стосунку до справи. І взагалі, це дурниця. 

Але Таміла чекає без жодного натяку на нетерплячість. Не закочуючи очей і не зітхаючи, як це робили інші.  З попередніми асистентками було інакше. Комусь завжди хотілося зблизитись — випадково доторкнутися до руки, затримати погляд, подивитись так, ніби між нами щось є. Іноді це були занадто голосні компліменти, іноді — по-дитячому невинні «ой, впала ручка», і такі випадки траплялися тричі на день. Але не з нею. 

Таміла ніколи не намагалась наблизитись. Навпаки. Вона завжди тримає чітку дистанцію. Не переходить межу. Не натякає. Не засуджує. Жодного разу навіть випадково не торкнулася мого плеча чи руки. Вона поважає мене. Мабуть, тому я й не можу не поважати її. А ще через її світлу голову, в якій — ідеальний порядок. Через цю стриманість, цю точність, це мовчазне «я зроблю все як слід і не завалю ваш графік».

Вона — найкраща асистентка, що в мене була. Може, навіть…

— Ви ще щось хотіли, Єгоре Вікторовичу? — запитує спокійно, вириваючи мене з думок.

Чому ти не носиш ті окуляри?

Хоча не моя справа. Я ж не купував їх, щоб… 

Я подумки зітхаю, але зовні лишаюся спокійним.

— Ні. Дякую. Ви можете йти.

Таміла киває, ледь усміхається — рівно настільки, щоб це не вийшло за межі професійного, — і виходить, зачиняючи двері за собою зі звичним майже беззвучним клацанням. Знову повертаюсь до планшета та перечитую її таблицю.

— Гарна робота, — бурмочу я вголос. 

Через п’ять хвилин тишу прорізає несподіваний шум за дверима. Я завмираю, прислухаючись. Чути жіночий голос, різкий, нетерплячий. Я не розрізняю слів, але тон — агресивний, наскрізь напружений. У нашому офісі завжди тихо. Тишу можна різати ножем. І ніхто ніколи не порушував цього.

Я знаю, як Таміла реагує в таких ситуаціях. Тобто — не реагує. Вона завжди стримана, точна до міліметра. Але як тільки на неї кричать — контроль вислизає. Я бачив це один-єдиний раз. Коли я підвищив на неї голос. Сердюк не сказала нічого — лише зіщулилася, опустила очі й тремтіла так, ніби я щойно вдарив її. Я ніколи не забував цього. І ніколи більше не дозволяв собі підвищувати тон. Ні на неї, ні при ній. І вже точно не дозволю це робити комусь іншому — не на мою асистентку і не в моєму офісі.