Розділ 2

Єгор

Я дивлюся на клаптик паперу синього кольору.

Він лежить просто по центру мого столу — рівно, ніби сама Таміла вимірювала лінійкою. Імовірно, так і було. Вона завжди залишає мені нотатки в кольорах. Зелений — графік. Жовтий — нагадування. Синій — уточнення або правки.

Сьогодні — синій.

Я відкидаюся в кріслі, тримаючи записку двома пальцями. Рукопис — охайний, прямий, навіть нахил літер однаковий. Таміла Сердюк була перфекціоністкою. І — хоч вона про це ніколи не говорила — з тривожним розладом.

Я зрозумів це тоді, коли вона прийшла на співбесіду на чотири години раніше. Після того її календар завжди був заповнений на три тижні вперед. Усі зустрічі мали буфер у п’ятнадцять хвилин. Вона завжди приходила на роботу раніше на сорок п’ять хвилин. Не пів години. Не годину. Саме сорок п’ять. Усі кабелі на її столі були скручені в однакові петлі. Жодного сміття, жодного зайвого слова в робочих листах, жодного розмитого формулювання в мейлах. Навіть шрифт у її презентаціях завжди був один і той самий — 12-й Times New Roman. Вона казала, що «усе інше дратує сітківку». А коли вона нервувала — її губи стискалися до білого кольору, пальці починали перебирати невидимі речі в повітрі, а в очах з’являлося те, що я називав «тихим криком», або вона просто починала говорити дивні фрази.

Мене це не дратувало. Навпаки. У цьому було щось… правильне. Вона — хаос, загнаний у форму. А я — форма, яка щосекунди бореться з власним хаосом.

Я кладу записку в шухляду. В цей момент телефон вібрує десь збоку — короткий, наполегливий сигнал. Тягнуся до нього і вмикаю беззвучний. Батько. Другий дзвінок за день. Я не люблю повторів. Особливо в діях. Одного разу — достатньо. Якщо я не відповідаю, значить, на це є причина. Якщо щось справді важливе — він напише. Якщо ж знову хоче поговорити про «соціалізацію», «родинні зв'язки» і «час одружитися, бо тобі вже тридцять чотири» — то краще я пропущу цю пісню.

У двері тихо постукали — два рази, як завжди. Таміла ніколи не входить без попередження.

— Так, — кажу, не підіймаючи погляду одразу. Але чую, як відчиняються двері, і повітря в кабінеті змінюється. Ледь вловимо — запах цитрусового чаю, і ще щось пудрове, квіткове, охайне.

Я повільно підіймаю голову. Автоматично дивлюсь на ці окуляри. Чорна оправа. Знову. Хоча два тижні тому я подарував їй інші — в сірій, легкій титановій оправі, замовлені спеціально з Японії. Ідеально підібрані під її форму обличчя. Але Таміла жодного разу їх не вдягла. Чому? Важкі? Не зручно? Не хоче носити речі, подаровані босом? Не сподобалися?..

— Новий контракт, на три роки. Але є нюанси в пункті про роялті. Я зробила порівняльну таблицю з пропозиціями інших країн, — дівчина простягає планшет, не торкаючись мене. Її пальці — завжди ідеально доглянуті, без яскравого лаку.

— Добре, — сказав, пробігаючи поглядом по тексту.  — Ви правильно зробили.

— Так, Єгоре Вікторовичу.

Вона знову завмирає — вичікує, чи потрібне ще щось. А я не кажу, що потрібне. Тому що те, що мені хочеться спитати, — точно не має стосунку до контракту. І не має жодного стосунку до справи. І взагалі, це дурниця.

Але Таміла чекає без жодного натяку на нетерплячість. Без закочування очей чи тихих зітхань, як це робили інші.  З попередніми асистентками було інакше. Комусь завжди хотілося зблизитись — випадково доторкнутися до руки, затримати погляд, подивитись так, ніби між нами щось є. Іноді це були занадто голосні компліменти, іноді — по-дитячому невинні «ой, впала ручка», які випадали по три рази на день. Але не з нею. Таміла ніколи не намагалась наблизитись. Навпаки. Вона завжди тримає чітку дистанцію. Не переходить межу. Не натякає. Не засуджує. Жодного разу дівчина навіть випадково не торкнулася мого плеча чи руки. Вона поважала мене. Мабуть, тому я й не можу не поважати її.

А ще через її голову, в якій — ідеальний порядок. Через цю стриманість, цю точність, це мовчазне «я зроблю все як слід і не завалю ваш графік».

Вона — найкраща асистентка, що в мене була. Може, навіть…

— Ви ще щось хотіли, Єгоре Вікторовичу? — запитує спокійно, виринаючи з моїх думок.

Чому ти не носиш ті окуляри?

Хоча не моя справа. Я ж не купував їх, щоб…

Я подумки зітхаю, але в реальності тримаю спокій.

— Ні. Дякую. Ви можете йти.

Таміла киває, ледь усміхається — рівно настільки, щоб це не вийшло за межі професійного — і виходить, зачиняючи двері за собою з тим самим майже беззвучним клацанням. Повертаю увагу до планшета та перечитую її таблицю.

— Гарна робота, — пробурмотів я вголос.

За п’ять хвилин тишу прорізає несподіваний шум за дверима. Я замираю, прислухаюся. Чути жіночий голос, різкий, нетерплячий. Я не чую слів, але тон — агресивний, наскрізь напружений. У нашому офісі завжди тихо. Тишу можна було різати ножем. І ніхто ніколи не порушував це.

Я знаю, як Таміла тримається в таких ситуаціях. Тобто — не тримається. Вона завжди стримана, точна до міліметра. Але як тільки на неї кричать — контроль вислизає. Я бачив це один-єдиний раз. Коли я на неї підвищив голос. Сердюк не сказала нічого — лише зжалась, опустила очі й тремтіла так, ніби я щойно вдарив її. Я ніколи не забував цього. І ніколи більше не дозволяв собі підвищити тон. Ні на неї, ні при ній. І вже точно не дозволю це робити комусь іншому — не на мою асистентку і не в моєму офісі.

Досить.

Перш ніж зрозумів, що роблю, вже опинився біля дверей...