Розділ 1

Таміла

Я поправляю окуляри за мить до того, як мій бос скаже щось, здатне миттєво зруйнувати імідж компанії. 

— Я не терплю дотиків, — чітко промовляє Єгор Вікторович, навіть не змигнувши. — Наступне запитання.

Журналістка розгублено кліпає, а я, стоячи трохи осторонь, ховаю емоції, роблячи ковток кави. В офісі ця його фраза — як «добрий день». А ось під час інтервʼю на діловому каналі з величезною аудиторією — це радшесхоже на спробу професійного самогубства.

Зберися, Тамі. Працюємо. 

Я роблю пів кроку вперед, нахиляюсь до журналістки й м’яко всміхаюсь — тією самою усмішкою, яка вже рятувала нас з Єгором Вікторовичем від катастрофи в Лондоні, Берліні й двічі у Львові.

— Єгор Вікторович мав на увазі, що в нашій компанії повага до особистих кордонів — понад усе. Ми активно підтримуємо політику недоторканності й психологічного комфорту на робочому місці, — кажу я чітко, м’яко, ніби читаю інструкцію безпечного поводження з чоловіком, який боїться обіймів більше, ніж податкової. 

Журналістка повертається до камери, усміхається з полегшенням. Мовляв, нічого страшного, просто трохи соціальної алергії. Поки вона ставить наступне запитання, я відчуваю погляд Єгора — прямий, мов лазер, з ледь-ледь піднятими бровами.

«Що?» — так і хочеться запитати в нього.

Інтерв’ю триває ще десять хвилин. За цей час я встигаю тричі обмінятися повідомленнями із відділом зв’язків із громадськістю, переслати чернетку пресрелізу і двічі подумати про те, що мені б теж не завадило пройти курс зі збереження спокою поруч із живим генератором кризи. Коли камери вимикають, Єгор підіймається з крісла й навіть не дивиться в мій бік.

— Ми йдемо, — кидає він. Коротко. Холодно. Стандартно. 

Киваю, звично збираючи теку з нотатками, планшет і його улюблену пляшку води, яку ніколи не відкриваю до моменту, поки він сам не кивне. Така в нас гра. Я знаю правила. Ми йдемо коридором мовчки. Його хода пряма, впевнена, плечі розслаблені. І тільки я знаю, що всередині він знову кипить. Я чую це в його тиші.

— Не треба було виправляти, — нарешті говорить чоловік, все ще не повертаючись до мене. Його голос сухий, як зимове повітря в офісі.

Я ледве не пирхаю.

— Звісно, — відповідаю я, — особливо після того, як ви сказали, що людей не терпите. Це завжди чудово працює на імідж СЕО.

Він зупиняється. Повільно обертається. Його медові очі зустрічають мій погляд.

— Я сказав — дотиків.

— Глядач почув — «людей», — знизую плечима. — І не кожен має асистентку, яка перекладає з вашої на людську.

На мить мені здається, що він усміхнеться. Зовсім трохи, кутиками вуст. Але бос лише повертається й продовжує йти.

Добре, хай буде так.

Надворі літо — те саме задушливе літо, коли асфальт плавиться, а кондиціонери зношуються швидше, ніж нервові клітини. Я в молочно-білому топі, заправленому в сіро-бежеві штани палаццо з високою талією. Моє русяво-попелисте волосся зібране у високий хвіст — тугий, гладкий. Окуляри повільно сповзають з перенісся, бо шкіра під ними волога, і я вже вдруге за хвилину підіймаю руку, щоб їх поправити. Тікати кудись від спеки й боса не можна, тому лишається тримати форму. І обличчя.

Єгор іде попереду: на ньому тонка темно-синя сорочка й штани майже в тон, ремінь і годинник. Усе сидить бездоганно — жодної зайвої складки чи краплини поту. Лише мені відомо, що він перевдягнувся безпосередньо перед інтерв’ю. Адже дорогою сюди добряче нервував, хоч і намагався це приховати.

Ми сідаємо в машину. Водій заводить двигун, клімат-контроль запускається, і в салоні стає тихо. Я виймаю планшет і гортаю графік на завтра.

— О дев’ятій — дзвінок із сінгапурцями. О десятій — зустріч з ІТ-відділом. О дванадцятій — обід із меценатами. І о тринадцятій…

— Скасувати, — каже він різко.

Я не підіймаю очей.

— Це зустріч із представниками Міністерства цифрової трансформації. Ми готувались до неї два тижні.

— Скасуй, — повторює. — Я не в настрої сидіти в кімнаті з п’ятьма незнайомими чоловіками, які тиснуть руки.

Я мовчу кілька секунд. Потім повільно знімаю окуляри, протираю скло серветкою. Це мій спосіб зібратись із думками.

— Добре, — відповідаю спокійно. — Я перенесу. Але ви ж розумієте, що вони потім самі не захочуть приходити.

Він не відповідає. Але я бачу — кулак на коліні стискається. І розтискається.

— Наступного разу уникайте прямих формулювань про… тілесне, — додаю, поглядаючи на нього краєм ока.

— Я говорив щиро. 

— У цьому й проблема, — тихо зітхаю. — Ви, Єгоре Вікторовичу, ніколи не фільтруєте щирість. А люди не завжди готові чути правду без прикрас.

Хоч як іронічно це звучить, але «LEVI Corporate Group» займається розвитком технологій для покращення комунікації між людьми.

Бос злегка повертає голову в мій бік. Вираз його обличчя той самий, що й завжди: рівний, закритий, мов мармур. Але при цьому в нього незвично м’які риси — як для чоловіка, який керує корпорацією з мільйонними оборотами й знищує конкурентів одним сухим «ні». У нього нема гострих, як лезо, вилиць чи хижої краси стереотипного мачо з обкладинки. Ні. Його риси… оманливо м’які. Так, щелепа чітка, підборіддя — вперте, але щоки… У нього справді є щічки. Не ті, пухкі, як у дітей, але ледь округлі, як у когось, хто міг би мати добродушний вигляд, якби тільки не був так вперто емоційно закритим.