Розділ 1

Таміла

Місяць тому…

Я поправляю окуляри на своєму носі, за секунду до того, як мій бос скаже щось, що миттєво зруйнує імідж компанії.

— Я не терплю дотиків, — чітко промовляє Єгор Вікторович, навіть не кліпнувши. — Наступне запитання.

Інтерв’юерка кліпає, мов та лялька в рекламі туші, а я, стоячи трохи осторонь, ховаю вираз обличчя в ковтку кави. В офісі ця його фраза — як “добрий день”. А ось на інтервʼю на діловому каналі з величезною аудиторією — це радше схоже на спробу професійного самогубства.

Час, Тамі. Включайся.

Я роблю півкроку вперед, нахиляюсь до журналістки й м’яко усміхаюсь — тою самою усмішкою, яка вже рятувала нас з Єгором Вікторовичем від катастрофи в Лондоні, Берліні й двічі у Львові.

— Єгор Вікторович мав на увазі, що в нашій компанії повага до особистих кордонів — понад усе. Ми активно підтримуємо політику недоторканності й психологічного комфорту на робочому місці, — кажу чітко, м’яко, ніби читаю інструкцію з безпечного користування чоловіком, який боїться обіймів більше, ніж податкової.

Інтерв’юерка повертається до камери, усміхається з полегшенням. Мовляв, нічого страшного, просто трохи соціальної алергії. Поки вона ставить наступне запитання, я відчуваю погляд Єгора — прямий, мов лазер, і ледь-ледь з піднятими бровами.

Що? — хочеться мені запитати в нього.

Інтерв’ю триває ще десять хвилин. За цей час я встигаю тричі переписатись із відділом зв’язків із громадськістю, переслати чернетку пресрелізу і двічі подумати про те, що мені б теж не завадило пройти курс зі збереження спокою поруч із живим генератором кризи.

Коли камери вимикають, Єгор встає з крісла й навіть не дивиться в мій бік.

— Ми йдемо, — кидає він. Коротко. Холодно. Стандартно.

Киваю, звично збираючи теку з нотатками, планшет і його улюблену пляшку води, яку ніколи не відкриваю до моменту, коли він сам не кивне. Така в нас гра. Я знаю правила.

Ми йдемо коридором телеканалу мовчки. Його хода пряма, впевнена, плечі розслаблені. І тільки я знаю, що всередині він знову кипить. Я чую це за його тишею.

— Не треба було виправляти, — говорить чоловік нарешті, не повертаючись. Його голос сухий, як зимове повітря в офісі.

Я ледве не фиркаю.

— Ага, — відповідаю я, — особливо після того, як сказали, що людей не терпите. Це завжди чудово працює на імідж СЕО.

Він зупиняється. Повільно обертається. Його медові очі зустрічають мій погляд.

— Я сказав — дотиків.

— Глядач почув — людей, — знизую плечима. — І не кожен має асистентку, яка перекладає з Вашої на людську.

На мить мені здається, що він усміхнеться. Зовсім трохи, зовсім кутиками вуст. Але він лише повертається й продовжує йти.

Добре, хай буде так.

Надворі літо — те саме задушливе літо, коли асфальт плавиться, а кондиціонери зносяться швидше, ніж нервові клітини. Я в молочно-білому топі, заправленому у сіро-бежеві палаццо з високою талією. Моє русяво-попелисте волосся зібране у високий хвіст — тугий, гладкий. Окуляри повільно сповзають з перенісся, бо шкіра під ними волога, і я вже вдруге за хвилину підіймаю руку, щоб їх поправити. Тікати кудись від спеки й боса не можна, тому лишається тримати форму. І вигляд.

Єгор іде попереду, темно-синя сорочка з тонкої тканини, штани в тон, ремінь і годинник, що коштує, мабуть, стільки, скільки я заробляю за пів року. Але в ньому все сидить бездоганно — на ньому не видно ані краплі поту, ані згину тканини. Хоча я знаю: сорочку він переодягав перед самим інтерв’ю. Бо поки їхали сюди, нервував, хоч і не подавав знаку.

Ми сідаємо в машину. Водій заводить, клімат-контроль запускається, і в салоні стає тихо. Я виймаю планшет і гортаю графік на завтра.

— О дев’ятій — дзвінок із сингапурцями. О десятій — зустріч з ІТ-відділом. О дванадцятій — благодійний обід із меценатами. І на тринадцяту…

— Скасувати, — каже він різко.

Я не підіймаю очей.

— Це зустріч із представниками міністерства цифрової трансформації. Ми готувались до неї два тижні.

— Скасуй, — повторює. — Я не в гуморі сидіти в кімнаті з п’ятьма незнайомими чоловіками, які тиснуть руки.

Я мовчу кілька секунд. Потім повільно знімаю окуляри, протираю скло серветкою. Це мій спосіб зібратись із думками.

— Добре, — кажу я спокійно. — Я перенесу. Але ви ж розумієте, що вони потім самі не захочуть приходити.

Він не відповідає. Але я бачу — кулак на коліні стискається. І розтискається.

— Наступного разу уникайте прямих формулювань про… тілесне, — додаю, поглядаючи на нього краєм ока.

— Я говорив щиро.

— У цьому й проблема, — тихо зітхаю. — Ви, Єгоре Вікторовичу, ніколи не фільтруєте щирість. А люди не завжди готові чути правду в чистому вигляді.

Якби іронічно це не звучало, але «LEVI Corporate Group» займається розвитком технологій для покращення комунікації між людьми.

Бос злегка повертає голову в мій бік. Вираз його обличчя той самий, що й завжди: рівний, закритий, мов мармур. Але при цьому в нього незвично м’які риси — як на чоловіка, який керує корпорацією з мільйонними обігами й знищує конкурентів одним сухим «ні». Він не мав гострих вилиць чи типового “альфа-мачо” з обкладинки бульварного роману. Ні. Його обличчя було… м’яким. Його щелепа чітка, підборіддя — вперте, а щоки… Так, у нього є щічки. Не ті, пухкі, як у дітей, але ледь округлі, як у когось, хто міг би виглядати добродушно, якби не був так вперто невидимим емоційно.

— Я не буду брехати, — говорить бос, і його голос звучить тихіше, ніж зазвичай.

Я підіймаю на нього очі. Ми знову зустрічаємось поглядами — мої темно-зелені проти його медово-карих, у яких завжди щось зачинено. За ці два роки я ні разу не доторкнулася до свого боса. Навіть випадково. Навіть тоді, коли він порізав долоню об зламаний край фліпчарта в Гаазі.