Пролог

Таміла

Мені знадобилось три секунди, щоб усвідомити, що лежу гола.

Ще дві — щоб зрозуміти, що не сама.

А решта десять — щоб прийняти той факт, що рука, яка щільно тримала мене за талію, належала моєму босу.

Не колезі.

Не старому знайомому.

Не гарячому незнайомцю після двох келихів вина.

Ні.

Це була чітко окреслена, вольова, нервово знайома рука Єгора Вікторовича Левченка. Так — того самого, який не терпить дотиків. І ось тепер ця людина — ця крижана, стримана скеля — пригортає мене, ніби я його м’яка іграшка.

Я боялась поворухнутись. Серйозно.

— Таміло? — його голос прозвучав як грім після атомної тиші.

Я сіпнулась.

— Ти прокинулась?..

— Умовно, — пробурмотіла я і застигла. Бо разом зі мною… прокинулась ще одна його частина. І я аж ніяк не про інтелектуальний потенціал. Це була та сама ситуація, яку жоден посібник з корпоративної етики не навчить вирішувати. — Ой біда-бідонька! — прошепотіла, не впевнена, чи це звернення, чи марне благання про перемотку часу назад.

Чортівня.

У моїй голові промайнуло тисячу варіантів, як це могло статися.

Пограбування? План конкурентів? Чиясь хвороблива фантазія?

Але потім я знову подивилась навколо.

Готельний номер — не мій. Усе розкидано, наче тут минула буря. На підлозі валяються розкидані речі, я ловлю поглядом свої трусики… Ого! Як вони взагалі опинилися на люстрі? Його краватка — прив’язана до ніжки стільця. І… букет? Весільній букет?

О, ні.

Я ковтаю слину і повільно опускаю погляд на свою руку.

Ні. Тільки не це.

На безіменному пальці — обручка.

Справжня. Холодна. Важка. На вигляд шалено дорога... Я моргнула. Потім ще раз. Може, галюцинація. Але ні — вона була. Сяяла. Дратівливо. Не встигаю навіть видихнути, як чую:

— Не панікуй.

Я, звісно, панікую.

— Панікувати?! — я вскакую на ноги з такою швидкістю, що аж простирадло злітає з мене, залишаючи мене — Боже, прости — абсолютно, абсолютно голою.

— Ох, — виривається в нього, але він не відвертається. Не кліпає. Навіть не здригається. Просто дивиться. Прямо. На мене. І це страшніше, ніж якби він закричав, вивернувся чи впав з ліжка.

Я блискавкою хапаю подушку й притискаю до свого тіла, прикриваючи.

— Що. В. Біса. Сталося?! — гаркаю, нервово озираючись. — Ми… Ти… Ми що — одружені?!

Єгор Вікторович не кліпає. Не ворушиться. Лише змінюється вираз його обличчя. Не різко — ледь-ледь. Мовби хтось натис на мікроскопічний тумблер, і на міліметр змістив йому брову.

— Так, — сухо відповідає чоловік.

Я завмираю.

— Так… що?

— Ми одружені, — і показує обручку на своєму пальці.

Моє серце робить кульбіт, стрибає, підскакує — і зависає десь між легенями й горлом.

— Якого дідька, Левченко?! — шиплю. — Це як узагалі можливо?!

— Не кричи, — бурмоче він і підводиться на лікті. Простирадло сповзає з його торса. Господи. Його торс — це окрема глава анатомічного атласу. Я мимоволі переводжу погляд і ледь не давлюсь киснем. Хто дозволив йому мати такі ключиці? І ці косо натягнуті м’язи? І... так, знову «та частина», яка ніяк не планує заснути, не зважаючи на мій крик душі.

— Господоньки-воробоньки! — я кручу голову. Моя рука з обручкою — як клеймо. — Це якась підстава. Це… галюцинація. Ні, я не можу бути одружена. З… Вами. Це не… — я рвучко повертаюсь. — Це жарт?!

— Я не жартую. Ніколи.

На жаль, це правда.

Він повільно опускає ноги з ліжка, нахиляється — і я бачу його булки. Так, саме ті — чоловічі, підозріло ідеальні, безсоромно підтягнуті, як у моделей з фітнес-реклами.

— Ой Боже мій на хмарі, — виривається в мене, наче молитва.

Мій бос повільно нахиляється, підіймає з підлоги темно-сині боксери й починає їх натягувати з тією холодною впевненістю, з якою завжди роздає накази в офісі. Я навіть не знала, що можна так… стратегічно надягати білизну.

— Ти дивишся, — спокійно говорить, не озираючись.

— Лапки-цятки, я шокована! — огризаюся, намагаючись відвести погляд, але очі не слухаються. Це як дивитись на сонячне затемнення: знаєш, що не можна — але дивишся. Бо як не дивитись, коли твій бос щойно був голий, а тепер із такою невимушеністю вдягається, ніби це звичне ранкове розминання? — Я щойно прокинулась гола в ліжку з босом! У мене на пальці обручка, як з королівської скрині. Я взагалі не знаю, як я тут опинилась…

Чоловік обертається. Повільно. Без поспіху. І дивиться просто в очі.

— Я не твій бос, — спокійно промовив. — Зараз — ми рівні. Подружжя.

Я захлинаюся повітрям.

— Це… тимчасово. Ми розлучимось. Так? Так! Ми просто… просто підпишемо папери й забудемо все! Цей жахливий, п’яний…

Бос різко наближається до мене. Його тінь накриває мене, як гроза влітку — тепла, але тривожна. Серце — не просто б’ється, воно барабанить мені в горло, аж здається, що він його чує. Я відступаю на крок назад — подушка досі притиснута до грудей. Єгор Вікторович зупиняється, на мить опускає погляд — ніби зважує щось, а тоді… підіймає очі знову. Прямо в мої.

— Ми не розлучимось, — каже він тихо, рівно. Наче повідомляє факт. Не погрозу. Не гіпотезу. Просто істину, яку немає сенсу обговорювати.

Моє тіло моментально холоне.

— Що? — видихаю я.

— Я не дозволю тобі анулювати цей шлюб, — чітко і спокійно. Як в офісі. Як тоді, коли він викинув цілий відділ з проєкту лише тому, що там була помилка у цифрах.

І саме в цю мить я розумію, що вляпалась по самі вуха.

У ліжко. У шлюб. У катастрофу.

Кажуть, що все, що стається у Вегасі, лишається у Вегасі.

Але, повірте мені, це повна брехня …