Пролог

Таміла

Місяць по тому…

Мені знадобилось три секунди, щоб усвідомити, що лежу гола.

Ще дві — щоб зрозуміти, що не сама.

А решта десять — щоб сприйняти те, що рука, яка міцно тримала мене за талію, належала моєму босу.

Не колезі.

Не старому знайомому.

Не гарячому незнайомцю після двох келихів вина.

Ні.

Це була чітко окреслена, вольова, до болю знайома рука Єгора Вікторовича Левченка. Так — того самого, який не терпить дотиків. І ось тепер ця людина — ця крижана, стримана скеля — пригортає мене, ніби я його м’яка іграшка.

Я боялась поворухнутись. Серйозно.

— Таміло? — його голос прозвучав як грім після атомної тиші.

Я сіпнулась.

— Ти прокинулася?..

— Умовно, — пробурмотіла я і застигла. Бо разом зі мною… прокинулась ще одна його частина. І я аж ніяк не про інтелектуальний потенціал. Це була та сама ситуація, про яку не пишуть у жодному посібнику з корпоративної етики. — Ой біда-бідонька! — прошепотіла, не впевнена, чи це звернення, чи марне благання повернути час.

Чортівня.  

У голові промайнула тисяча варіантів, як це могло статися. Пограбування? План конкурентів? Чиясь хвороблива фантазія? Але потім я знову подивилась навколо.

Готельний номер — не мій. Усе розкидано, наче тут минула буря. На підлозі валяються речі, я помічаю свої трусики… Ого! Як вони взагалі опинилися на люстрі? Його краватка — прив’язана до ніжки стільця. І… букет? 

Весільний букет?!

О, ні.

Я ковтаю слину і повільно опускаю погляд на руку.

Ні. Тільки не це.

На безіменному пальці — каблучка. Справжня. Холодна. Важка. На вигляд — шалено дорога... Я кліпнула. Потім ще раз. Може, галюцинація? Але ні — вона все ще була на моєму пальці. Сяяла. Дратівливо. Не встигаю навіть видихнути, як чую:

— Не панікуй.

Я, звісно, панікую.

— Панікувати?! — я підхоплююся на ноги з такою швидкістю, що аж простирадло злітає, залишаючи мене — Боже, прости — абсолютно голою.

— Ох, — виривається в нього, але чоловік не відвертається. Не кліпає. Навіть не здригається. Просто дивиться на мене. І це страшніше, ніж якби він закричав, відсахнувся чи впав з ліжка.

Я блискавкою хапаю подушку й притискаю до свого тіла, прикриваючись.

— Що. В. Біса. Сталося?! — гаркаю, нервово озираючись. — Ми… Ви… Ми що — одружені?!

Єгор Вікторович не кліпає. Не ворушиться. Лише змінюється вираз його обличчя. Не різко — ледь-ледь. Мовби хтось натис на мікроскопічний тумблер і на міліметр змістив йому брову.

— Так, — сухо відповідає чоловік.

Я завмираю.

— Так… що?

— Ми одружені, — і показує обручку на своєму пальці.

Моє серце робить кульбіт, стрибає, підскакує — і зависає десь між легенями й горлом.

— Якого дідька, Левченко?! — шиплю. — Це як узагалі можливо?!

— Не кричи, — бурмоче і підводиться, спираючись на лікті. 

Простирадло сповзає з його торса. Господи. Його торс — це окремий розділ анатомічного атласу. Я мимоволі зупиняю погляд і ледь не задихаюся. Хіба законно мати такі ключиці? І ці косо натягнуті м’язи? І... так, знову «та частина», яка ніяк не планує засинати, попри мій крик душі.

— Господоньки-воробоньки! — кручу головою. Моя рука з каблучкою — як клеймо. — Це якась підстава. Це… галюцинація. Ні, я не можу бути одруженою. З… Вами. Це не… — я рвучко повертаюсь. — Це жарт?!

— Я не жартую. Ніколи.

Він повільно опускає ноги з ліжка, нахиляється — і я бачу його булки. Так, саме ті — чоловічі, підозріло ідеальні, безсоромно підтягнуті, як у моделей з фітнес-реклами.

— Боже мій на хмарі, — виривається в мене, наче молитва.

Мій бос повільно нахиляється, підіймає з підлоги темно-сині боксери й починає їх натягувати з тією холодною впевненістю, з якою завжди роздає накази в офісі. Я навіть не знала, що можна так… стратегічно вдягати білизну.

— Ти дивишся, — спокійно говорить, не озираючись.

— Лапки-цятки, я шокована! — огризаюся, намагаючись відвести очі, бо вони не слухаються. Це як дивитись на сонячне затемнення: знаєш, що не можна, але дивишся. Бо як не дивитись, коли твій бос щойно був голий, а тепер із такою невимушеністю вдягається, ніби це звична ранкова розминка? — Я щойно прокинулась гола в ліжку з босом! У мене на пальці каблучка, як зі скарбниці. Я взагалі не знаю, як тут опинилась… 

Чоловік обертається. Повільно. Без поспіху. І дивиться просто в очі.