Розділ 20. Щастя

Летті заглядала у вікно палати. На вулиці було трохи вітряно, проте сонце, яке своїми променями досягало і Віолетти, голубило теплом сонне обличчя. Вона так скучила за тим, аби вийти назовні. Їй хотілося, щоб все повернулося назад. Летті сумувала за мамою. І ніби прочитавши її думки, у палату зайшла пані Світлана.

— Доню, привіт! Як справи? — жінка радісно обійняла дочку.

— Мамо, привіт! Все гаразд, але я вже так хочу додому, — пояснила Віолетта та чимдуж пригорнулася до мами.

— Я через це і прийшла. Збирайся, сонце, — мати змовницьки усміхнулася.

Летті неймовірно зраділа, адже нарешті повернеться до своєї затишної кімнати, відчуватиме запах улюблених млинців з джемом, дивитиметься фільми, поїдаючи морозиво з відерця.

Дівчина йшла вулицею і ловила теплі пориви вітру, який ворушив її волосся. Летті роздивлялася архітектуру свого міста, у якому була так багато разів, але якого так довго не бачила. Все ж лікарняні стіни — не ліпнина та естетика. 

Віолетта сумувала за цим і згадувала, як вона гуляла тут разом з Деном. На очі наверталися сльози, але Летті не хотіла турбувати маму. Та й самопочуття ще дуже непевне, тому не варто багато хвилюватися, аби не втратити десь свідомість або відчути біль, який деколи нагадував про себе неприємними імпульсами.

Мама вирішила потішити доньку та купила цукрову вату, яку Віолетта так давно не їла. Велика рожева хмаринка швидко танула у роті, залишаючи після себе солодкий присмак цукру. 

— Який чудовий день! — сказала Летті, ласуючи ватою.

— Справді, давно ми так гарно не проводили разом час... Поділишся? — запитала мама.

— Звісно, бери, — Віолетта, не роздумуючи, віддала матері смаколик.

Так і минув цей гарний день. За легкими розмовами, жартами та веселощами. Летті зайшла до своєї кімнати повністю задоволеною. Віолетта відчула себе маленькою дівчинкою, для якої світ — це велика розвага та водночас загадка, яку потрібно розгадати. Постійно щось нове, про яке потрібно дізнатися все.

Так як було ще не пізно, дівчина вирішила подивитися один зі своїх улюблених фільмів. Через деякий час вона заснула, забувши за нього. Крізь прочинені двері жінка побачила свою улюблену донечку та розсипаний поп-корну по всьому ліжку. Тихенько зайшовши, матір не була задоволена побаченим. 

Пані Світлана накрила ковдрою Летті і трохи роздратовано пробурмотіла:

— Ніби така доросла, але і така мала! Поп-корн залишу, за чистоту кімнати відповідає вона сама.

Мати поцілувала Віолетту у лоба та вийшла, виключивши ноутбук, на якому досі йшов фільм.

Уночі дівчині спалося нелегко. Сон, який бентежив її, не давав дихати. Кілька пробуджень. Замкнене коло сновидінь.

Летті йде вулицею і бачить Дена. Вона хоче підбігти до нього, але якась невідома сила не дає їй цього зробити. Через це хлопець проходить повз. Тоді Віолетта кличе його, аби він звернув на неї увагу, проте все марно. В цю мить Летті потрапляє у темряву - крижану порожнечу.

Краплі холодного поту на скронях та місячні промені, що пробивалися крізь легку тканину тюлю. В горлі все пересохло, здавалося, там утворилася пустеля. Летті повільно спускалася по сходах до кухні, лякаючись ледь не кожного шороху. Темряви вона ніколи не любила.

Випивши трохи води та опанувавши себе, Летті підійнялася в кімнату. Годинник показував 5:50. У мороці вона побачила поп-корн і вирішила його прибрати.

"Невже я зустріну світанок? Давно про це мріяла... Ну, якщо спати не виходить, то хоч на нього подивлюся. Цікаво, як прокидається місто, чи воно взагалі не засинає?" — сонно роздумувала Віолетта.

Дівчина знову пішла на кухню. Стараючись не розбудити маму, вона поставила чайник з водою на чай. Летті замріяно дивилася у вікно та бачила, як з-за небокраю повільно підіймалося сонце та зазирало у вікна містян, які ще солодко спали.

— Надіюся, що сьогодні буде гарний день, — мислила Віолетта. — Хоч трохи не спала, проте побачила таку красу... Все йде на краще. Завжди.

Дівчина подумала, що було б доречно приготувати мамі сніданок, чим вона і зайнялася. Через декілька хвилин була готова улюблена мамина яєчня з овочами та тости з шоколадною пастою і, звісно, чашечка запашного чаю.

Мати прокинулася у восьмій ранку. Умившись, вона зовсім не сподівалася побачити Летті зараз на кухні.

— Доню, а що ти тут робиш так рано? — з подивом запитала пані Світлана.

— Я прокинулася трішки раніше за тебе, десь за пів години. Тому вирішила приготувати нам сніданок, — Віолетта вирішила приховати те, що вона не спала вже дуже давно, аби не хвилювати маму та не відповідати на недоречні запитання.

Поснідавши, Летті вирішила піти прогулятися, бо зранку ще не було так багато галасу та машин, як по обіді. Під час прогулянки в неї виникало дежавю. Наче все це вже відбувалося, але колись давно. Подивившись уперед, вона побачила його. Це був Ден. Він виглядав таким пригніченим. Дівчина підбігла до нього та обійняла, що хлопець від несподіванки ледь не впав.

— Летті? — Ден був дуже здивованим. — Як ти тут опинилася?

— Просто гуляла. Ти не радий мене бачити, правда? — з сумом запитала Віолетта.

— Я дуже радий тебе бачити, але мені так соромно за той випадок, — хлопець нервово почав поправляти волосся. — Мені здавалося, що ти не вибачиш і підеш до Макса...

— Ха-ха, — дівчина засміялася та зустрілася з подивованим поглядом хлопця: — Який ж ти в мене дурник! Чого мені йти до Макса, я ТЕБЕ люблю!  І я знаю, що ти б ніколи мене спеціально не вдарив.

— Ти серйозно зараз? — з недовірою спитав Ден.

— Звісно, бо Макс тепер з Нікою, і я дуже щаслива за них. Я зрозуміла, що кохаю тебе, коли ти сказав про паузу, коли поцілував мене. Взагалі ти сподобався мені одразу, але минуле ще довго трималося у моїх спогадах та думках. Через це я не змогла прийняти твої почуття швидко і ледь не втратила тебе, — розповіла Віолетта.

Ден мовчки підійшов до Летті та міцно обійняв. У його обіймах, як завжди, було затишно.