Розділ 16. Метелик

 — "Щастя подібне до метелика. Чим більше ловиш його, тим більше воно вислизає. Але якщо ви перенесете свою увагу на інші речі, воно прийде і тихенько сяде вам на плече" 🦋

 — Віктор Франкл

Віолетта сиділа за столом та зітхала. Досить дивним був її стан. Вона все менш емоційно сприймала цю ситуацію. Тепер дівчиною більше керувала розсудливість. Проте ще досі на душі, ніби скребли кішки. Летті надоїло так багато думати про це.

Її роздуми перервав неочікуваний дзвінок.

— Привітик, як ти, Летті? — дзвінко пролунав голос Дена.

— Привіт, рада тебе чути! Я, якщо чесно, не дуже: настрій не найкращий. А у тебе як справи? — відповіла і перепитала Віолетта.

— Щось сталося? — стурбовано запитав Ден.

— Не зважай, вже звичні переміни настрою, — розповіла дівчина.

Ден не повірив, бо відчув у її голосі нотки стривоженості. Тож вирішив зустрітися і тактовно поговорити з нею:

— Не хочеш побачитися сьогодні?

— Зараз подивлюся, чи не маю я сьогодні якихось планів, — відповіла Летті. — Ні, не маю, тож на котру годину зустрічаємося?

Дівчина вирішила розвіятися та й компанія Дена була їй дуже приємною. З ним вона почувалася затишно та безпечно. Здавалося, Летті ставала маленькою дівчинкою біля нього. Хлопець був, ніби кам'яною стіною.

— Давай на третю? — запропонував Ден.

— Окей, тоді через дві години побачимося, бувай! — попрощалася Віолетта.

Цей час вона витратила на макіяж та підбір одягу. Оскільки на вулиці було тепло, дівчина одягнула легеньке плаття. Волосся вирішила залишити розпущеним.

*****

Ден вже давно вирішив, куди цього разу повести Летті на побачення. Він був невиправним романтиком. На жаль, його перші стосунки закінчилися невдало. Його дівчині набридли, на її думку, "однотипні побачення", і вони розійшлися. Тому Ден дуже обережно підходив до теми почуттів та стосунків. 

Йому подобалася Летті, і він цього не приховував. Кожну їхню зустріч хлопець продумував до дрібниць, аби здивувати Віолетту. Щоразу, коли дівчина бачила місце зустрічі, у її очах горіли вогники захвату. Це так подобалося Дену. Спільні інтереси додавали натхнення, щоби придумувати наступне місце для побачення.

Він симпатизував їй, проте не міг зрозуміти, чи відчуває вона те саме. Дівчина відкривалася йому, але її ніби щось стримувало. Якийсь замок, котрий Летті вмонтувала сама в собі, щоби ніхто не зміг ранити її внутрішній світ. Хлопець розумів, що такі проблеми з довірою не виникли випадково, але розпитувати не хотів, бо це ж особисте. Якщо захоче, то сама розповість.

Цього разу Ден придумав щось справді чудове. Він ніяк не міг дочекатися Віолетту, аби показати їй що підготував цього разу.

— Привіт, сонце! — промовив Ден, червоніючи.

У Летті від цих слів пройшлися приємні мурахи по шкірі.

— Привіт, Ден! — сказала дівчина, не придумавши на ходу якогось милого прізвиська. — Куди прямуємо сьогодні?

— Ходімо, скоро все побачиш сама, — відповів хлопець, взявши Летті за руку.

Вони йшли вулицями. Віолетта обожнювала розглядати чудову ліпнину на будинках 19 століття. Атмосфера старовини додавала настрою та натхнення. Хлопець бачив, як дівчина захоплено розглядає будівлі, які вже бачила так багато разів, і зрозумів, наскільки вони схожі.

Ден і Летті підійшли до якогось скляного приміщення.

— Невже, це оранжерея? — з зацікавленістю спитала Віолетта.

—Так, — підморгнувши, відповів хлопець.

Ледь відчинивши двері, в ніс Летті вдарили незнані до того запахи екзотичних рослин. Все здавалося якимись тропіками на фоні звичайних парків. Барвисті квіти, широкі листя, висока вологість  — це все зачаровувало дівчину. Віолетта з ентузіазмом розглядала рослини одну за одною, кожна з них була особливою по-своєму.

З-за одного з розлогих квітучих кущів вилетів метелик. Він був чудовим. Крильця легенько тріпотіли у повітрі.

— Це - павиче око! Який гарний,  — сказала Летті тихо, аби не злякати його.

Дівчину пронизували теплі сонячні промені. Щоб вони не засліплювали їй очі, Віолетта підняла руку, і на неї раптом сів метелик. Летті не вірила власним очам, адже це була її давня дитяча мрія. Передивившись всі мультики про принцес, які чудово ладнали з тваринами, їй дуже хотілося, аби метелик сів на її долоню. 

І от, тримаючи гостя на вказівному пальці, вона уважно розглядала його крильця. Складалося враження, що їх розмалював талановитий художник, який чудово виконав плавні переходи кольорів. Синій та червоний гарно поєднувалися з жовто-коричневою основою та чорним обрамленням.

Дещо з відстані за цим всім захоплено спостерігав Ден. Підійшовши трохи ближче, він акуратно погладив метелика, після чого той випурхнув з долоні Летті.

— Як чаруюче! Здається, що я потрапила у справжні тропіки, — тішилася дівчина, не приховуючи емоцій.

Ден дивився на неї з зачаруванням. Вона була такою милою, коли щось розповідала. Її посмішка здавалася хлопцю найгарнішою, особливо, коли підіймалися вверх кутики її губ. Йому подобалося те, як Летті поправляла і без того ідеальне волосся.

— Ау, ти мене слухаєш? — обурено запитала Віолетта.

Хлопець поглянув їй прямісінько у очі, нічого не кажучи.

— Все чудово, бо зі мною ти, — відповів Ден після тимчасової мовчанки.

Віолетті було так приємно від його слів, що здавалося, вона зараз розтане.

Ден підійшов ближче, і Летті відчула його дихання на своїх устах. Він знову поцілував її. Все було, як у сповільненій зйомці. Віолетта обійняла Дена сильніше. Хлопець відчув смак ванілі на губах дівчини. Летті зрозуміла, як у ній самій здіймається рій метеликів, котрі захоплено пурхали крильцями. Їм обом уже не вистачало дихання, проте нікому не хотілося припинити цей поцілунок.

— Кхм, перепрошую, але оранжерея зачиняється, — промовила літня жінка в окулярах.