Розділ 15. Розкажу тобі думку таємну

"Ти залишишся в серці моїм. А чому?

То чудна теорема, на яку ти мене прирік.."

— Ліна Костенко

— Алло? — з сумом запитала Летті.

— Привіт, як ти? — відповіла Ніка.

— Чесно, не дуже, — ледь не схлипуючи, сказала Віолетта. — Я заплуталася! Мені це все набридло! Як мені вчинити?

Ніка відчула, як по її щоках потекли сльози. Їй не хотілося плакати, проте вона відчувала, що подрузі важко.

— Не знаю, тут я сама безпорадність, — розгублено промовила Вероніка.

Повисло мовчання. Воно було набагато красномовнішим, ніж будь-які слова.

Ніка відчувала себе винною, бо йшла на зустріч з хлопцем, який, теоритично, ще міг подобатися Летті. Проте вона розуміла: якщо хлопець кличе гуляти одну, а любить іншу, тоді щось тут не так... Їй здалося, що Летті не варта такого.

— Мені здається, що Ден був би тобі кращою парою. Ви чудово ладнаєте, маєте багато спільних інтересів. А Макс досить довго не міг навіть зустрітися з тобою, щоб поговорити, — озвалася Вероніка після хвилини мовчання.

— Нік, але ж я його ігнорувала! Я не давала йому зі мною переговорити! Я його уникала! — ледь не прокричала Летті.

— Не картай себе, ти тут не винна. Хіба ти не відпустила Макса? — обережно спитала дівчина. — І тобі не подобається Ден?

— Я заплуталася остаточно. Я тепер не розумію, що відчуваю... Чесно, ненавиджу невизначеність,— відповіла Летті. — Але не треба скиглити, бо бувають ситуації набагато складніші, а я тут свої дорогоцінні нервові клітини витрачаю намарно.

Ніка здивувалася такій відповіді, бо саме в цей момент Віолетта показала свій прихований характер — міцний стержень, що не дає засумувати у найважчих ситуаціях.

— Може, мені приїхати? — спитала Вероніка.

— Якщо хочеш — приїжджай, — відповіла Віолетта.

Через годину Ніка стояла на порозі дому Летті. Відчинила двері здивована пані Світлана, яка неочікувала побачити дівчину. Привітавшись, подруга попрямувала до кімнати Віолетти.

Час до вечора вони провели весело та з жартами. Нічого не видавало в Летті той поганий настрій, який був декілька годин тому.

Ніка роздумувала про свої почуття. Чи є вони, чи вона відпустила їх? Що саме трапилося у ту мить їхніх поглядів? Чи закоханість це, може, симпатія, чи тільки дружба? Так багато питань. Завтра зустріч з Максом, але їй не хочеться залишати Летті, бо вона хвилюється за неї.

— Точно все гаразд? — спитала дівчина.

— Нік, все добре, не переймайся так, — відповіла Віолетта з посмішкою.

Переконавшись, що все чудово, Вероніка попрямувала додому. Добре, що вечір ще не був глибоким, і йти було не так страшно.

Вже вдома Ніка перебирала варіанти розвитку подій. Дівчині було занадто цікаво, чому він попросив її зустрітися.

*****

Макс готувався до зустрічі. Дивно, чому він хвилюється? Такого не було давно, окрім випадку з... Хлопець вирішив не згадувати Летті, адже розумів, що шанси на те, що воно будуть більше, ніж друзі, є дуже малими.

Макс розчесав свої чорні, як смола, кучері, одягнувся та вирушив до парку — початкової точки їхньої зустрічі. Йому здалося, що весь час сидіти в одному і тому ж місці — не найкраща ідея. 

Поблизу лавки він побачив Ніку. Хлопець не одразу впізнав її, бо цього разу дівчина виглядала так, наче зійшла з обкладинки модного журналу. Ніби макіяж не яскравий, проте чудово підкреслював карі очі Ніки.

— Привіт, — привітався Макс, привідкривши рота від здивування.

— Привіт, але акуратно, бо муха залетить, — засміялася дівчина.

Хлопець зашарівся. Якби вона була простою дівчиною зі школи, він би на це навіть не зреагував, а тут весь червоний, як буряк.

— Вибач, не хотіла тебе образити, — сказала Ніка, коли зрозуміла, що трохи впорола дурницю, присоромивши .

Дивно, але їй стало соромно. Якби він був черговим залицяльником, вона б і далі жартувала над ним і послала куди подалі.

— Та нічого, сам не зауважив. То що, ти готова до початку нашої прогулянки? — запитав Макс.

— А куди ми йдемо? — в відповідь спитала Ніка.

— Скоро все побачиш. До речі, коли ти встигла стати такою допитливою? — відповів хлопець.

— Ой, навіть не знаю, — розсміявшись, сказала Вероніка.

За розмовами воно не помітили, як прийшли. Макс повів Ніку у сторону багатоповерхівок.

— Ти мене вже додому ведеш? З батьками знайомити? — сміючись, запитала дівчина.

— Не зовсім, от сама побачиш, — загадково відповів хлопець.

Вони підіймалися все вище, а Ніці все більше здавалося, що її ноги скоро "скажуть" їй: "До побачення!".

Раптом Макс зупинився біля якогось люка, з якого ледь виринали пучки світла. Він привідкрив його, і всі страждання Ніки були винагороджені.

Вони потрапили на дах багатоповерхівки. Добре, що вона не була дуже високою. Вероніка затамувала подих від захоплення:

— Як гарно!

Вогні вечірнього міста здавались маленьким світлячками. Фари машин освітлювали дорогу, як гірлянди, а ліхтарі тьмяно освічували парк. З висоти усе здавалося таким казковим. Декілька хвилин вони мовчали, аби насолодитися цією красою. Першим заговорив Макс:

— Нік, я підготував пледи, тому сідай. 

Дівчина зручно всілася поруч з ним, а хлопець продовжив:

— Я хочу попросити у тебе поради.

— Я тебе слухаю, — промовила Ніка.

— Вся ця ситуація з Летті... Чому все так складно? У вас, дівчат, теж все так само? — почав розповідати Макс.

З обличчя Ніки сповзла посмішка. Так от чому він запросив її. У душі дівчині повільно згасла іскорка надії на щось більше, ніж друзі. Він, напевно, досі любить Летті. Опанувавши себе, вона відповіла:

— Мені здається, що у всіх бувають складнощі. У дівчат і хлопців різна психологія, тому не завжди ми можемо зрозуміти одне одного. До чого я це веду? Я не можу читати думок інших людей, проте скажу тобі, що Летті зараз стоїть перед вибором.