Розділ 14. Напруження

— Летті, почекай! — вигукнув до болю знайомий голос. Це був Макс.

Дівчина захотіла одразу втекти за двері. Проте вирішила, що це було би не серйозно та боягузливо втікати від цієї розмови. Хоч колись вони мусили поговорити про їхні стосунки.

— Ну ось, чекаю. Я слухаю тебе, — з холодом промовила Летті.

— Та дівчина не була моєю "половинкою", а всього лиш агентом з організації свят. Зрозумій мене, будь ласка, я всього лиш хотів зробити краще для тебе! — щиро зізнавався хлопець. — Я тоді помітив тебе у парку, хотів наздогнати, проте не встиг, адже ти була вже далеко. Я дзвонив, але ти не брала слухавки та не відписувала. Я хотів усе пояснити...

Летті здивовано подивилася на хлопця. Її знову огортало те почуття, яке вона відчувала на прогулянці в парку. Їй раптово стало його шкода. Але дівчина вирішила мати гордість і, відігнавши ці думки, вона відповіла:

— Я не можу довіряти тобі повністю зараз, бо що сталося — те сталося. Я повинна все обдумати.

— Я буду чекати на твою відповідь, Летті, — трохи пригнічено сказав Макс. — Бувай.

Віолетта зайшла додому приголомшеною. Навіть після розповіді Ніки ця інформація дивувала.

— Доню, чому ти так довго? — стурбовано запитала мама.

— Вибач, мам, просто знайомого зустріла, трохи перебалакали, — відповіла Летті, ще досі не оговтавшись.

— Ну, гаразд, але більше так не роби й обов'язково дзвони, якщо затримаєшся, — попрохала пані Світлана.

Віолетта, кивнувши, пішла до себе в кімнату. Почуття та думки були дуже заплутані, ніби у її голові промайнуло торнадо. Виявилося, що Макса вона дарма обвинувачувала, але ж є ще Ден.

Їй набридала невизначеність. Летті звикла до конкретики, щоб усе було по плану, а тут просто "лабіринт кохання" якийсь, що з кожним поворотом ускладнюється.

Вона вирішила звернутися до свого улюбленого щоденника, бо він знав про неї усе: від позитивних, так і до негативних емоцій, почуттів та подій.

Дівчина задумливо вглядалася на папір. Тільки-но нею було написано декілька абзаців якогось твору. Перечитуючи, Летті відчувала себе дивно. Через неї ніби переходили багато подій, які відбувались колись. Описуючи їх, вона то сміялася, то плакала. 

Сльози розмивали свіже чорнило ручки, утворюючи розводи, через які ледь-ледь були видно букви. Перечекавши якийсь час, вона знову взяла ручку, з-під її руки виходили ті фрази, які вона у своїй пам'яті закарбує назавжди.

"Я відчула багато, довгий час я вважала себе щасливою. А зараз щось змінилося. Тепер я невпевнена у всьому. Чи варто було діяти у тій ситуації? Чи варто йти до тієї мети, яка здається недосяжною? Чи варто віддати почуття людині, яка, можливо, про них не знає? Чи варто привертати до себе увагу, якщо її так і не доб'єшся? Чи все ж піти проти системи і спробувати свої сили? Добитися успіху, але не розчаруватися на половині шляху? Як?! Тепер я не знаю. До сьогодні я чітко знала, чого хочу, а зараз...
Чи варто вибирати замість океану калюжу? А ось це вже вибір кожного... А зараз переді мною цей самий вибір..."

Ці питання почали дуже хвилювати дівчину. Вона згадувала всі розповіді своїх подруг про їхнє кохання, порівнюючи зі своєю ситуацією. Але нічого спільного між цим усім не було, тож спитати поради вона не мала в кого.

Летті просто почала обдумувати такі речі. Її саму це дивувало.

 — Коли це я стала філософом? — сказала вголос свою думку Віолетта.

Відставивши руку, вона перечитала своє творіння ще раз і раптово заховала записник у шухляду. Дівчина відчула полегшення, але колись цей запис нагадає про себе в якийсь момент її, сповненого подій, життя.

Летті не помітила, як заснула, та виспатися так і не вдалося.

Ранок теж чудовим настроєм не вирізнявся. Віолетта хотіла, щоб хтось вирішив цю ситуацію замість неї. І взагалі, чому це її так турбує?

Навіть мама помітила, що з Летті щось не те, проте вирішила не розпитувати, бо якщо вона захоче, то розповість сама. Віолетта звикла бути самостійною.

З самого початку занять дівчина була у роздумах. Це дуже здивувало сусідку по парті, адже зазвичай Летті така весела, оптимістична, імпульсивна, а тут просто сама серйозність та похмурість. Зовсім на неї не схоже.

— Все гаразд? — запитала Юля.

— Так, — промовила до неї Віолетта, виходячи з своїх думок.

— Ти не хочеш мені нічого розповісти? — ще раз запитала подруга.

— Та ні, — відповіла Летті. 

Проте ні! Їй хотілося все розказати, навіть дуже! Але дівчина не звикла прохати про допомогу, тому, оминувши свій принцип самостійності, розповіла Юлі про цю всю ситуацію.

— Оце Санта-Барбара! Хоч серіал знімай! — засміялася дівчина і раптом замовкла під серйозним поглядом Летті. — Гаразд, вибач, але я справді не знаю що порадити, бо у справах любовних розуміюся, як вовк на звіздах.

Віолетта подякувала Юлі за те, що вислухала її розповідь про дуже дивні події.

Після занять Летті вирішила пройтися парком, бо піші прогулянки завжди допомагали заспокоїтися та давали можливість усе переосмислити.

Співи птахів, шелест листя — це надавало їй натхнення та сил для нових звершень. Здавалося не було нікого, крім неї та природи.

Віолетті хотілося позбутися тієї напруги, котра надокучає їй, аби діяти розумно.

                                         *****

Макс виглядав не надто впевненим у своїх діях. Він не знав що робитиме далі, бо він здогадувався про її відповідь. Найкращий для нього варіант — френдзона. Ця думка гнітюче витала у свідомості, не залишаючи її ні на хвилину.

"Коли я встиг так втратити голову від цієї дівчини? Невже так буває насправді? Я ніколи у це не вірив, вважав це "ванільними казочками для дівчаток". Вся ця любов, романтика була для мене колись чимось обурливим, бо "справжньому пацанові" таке не притаманно. Тепер я не знаю, коли саме був дурнішим: зараз чи тепер?" — роздумував хлопець.