Розділ 13. Збережений книгами секрет

"Любити читання - це обмінювати години нудьги, неминучі в житті, на години великої насолоди".

        — Шарль Луї де Монтеск'є

Дні видалися похмурими. У Летті поступово зникала напруга у школі, адже всі контрольні написані. Проте на неї чекав ще один екзамен влітку, бо Віолетта закінчувала 9 клас.

Дівчина надіялася на те, що промінчиком у цій похмурості та сірості стане зустріч з Деном. Вона з великим бажанням очікувала цього.

Уроки проходила нудно, крім криків учителів на затятих двієчників або чергових пліток про "еліту" школи, нічого цікавого не було. Рятувала ситуацію сусідка по парті — Юля. 

Вона разюче відрізнялася від Летті. Врівноважена, терпелива, нікуди не поспішає, дуже розсудлива та логічно мислить. 

Це вам не характер Ніки, у якої настрій міг мінятися кожні 5 хвилин, хоча Летті давно до цього звикла.

На відміну від непосидючої Віолетти, котра була творчою та деколи імпульсивною, Юля мала чудову здатність заспокоювати як свій, так і чужий норов. Та все ж Юлю не варто було дратувати, бо якщо все ж її щось розізлило... То варто тікати і мовчати!  Бо за посидючістю та спокоєм ховається справжнісінький гнів.

Та все ж, протилежності притягуються, і з предметами так було легше, адже гуманітарій та математик завжди підуть на взаємовиручку одне одному.

Заняття закінчилися. Задзвенів довгоочікуваний дзвінок. Летті попрощалася з Юлею і пішла по своїх справах.

"Сьогодні має відбутися зустріч з Деном, — подумала Віолетта. — Нарешті можна відволіктися від постійного навчання, але екзамен сам себе не складе".

Її обличчя раптово відчуло тепло. Це був сонячний промінчик, який вийшов з-за хмар. У Летті одразу піднявся настрій. Все ж тиждень похмурості його не надто підтримував.

Дівчина почула рингтон свого телефону і замислилася: "Ніка? Цікаво, що вона хоче розповісти?".

— Привіт, подруго! Маю для тебе новини, — сказала Вероніка.

— Ну, привіт! Розповідай, я уважно тебе слухаю, — відповіла Летті.

Ніка розпочала свою розповідь про зустріч з Максом, але вирішила про свої почуття нічого не розказувати, бо ще сама з цим не визначилися. Під час розмови у Летті все менше залишалося слів, адже почути таке вона точно не очікувала.

— Нік, я здивована.. І це м'яко сказано, — все ж відповіла Віолетта після почутого.

— Я теж своїм власним вухам не повірила, бо вважала зовсім інакше, — промовила Ніка.

— І що ж мені тепер робити? Що порадиш? — розгублено спитала Летті. — А може, він збрехав?

— Я вважаю, що тобі варто з ним поговорити про ваші стосунки. Це буде правильно. Та й говорив він досить переконливо, — подумавши, відповіла Вероніка. — До речі, як твоє побачення?

У Віолетти від цього запитання одразу піднявся настрій: 

— Дякую за пораду. А моє побачення просто супер!

Летті заходилася розповідати Ніці про свій чудовий вечір. Подруга уважно слухала, не перебиваючи, та дивувалася усій романтичності ситуації.

— От тобі пощастило! Слухай, може, тобі вже весільне плаття купувати? — розсміявшись, відповіла дівчина.

— Та ну тебе, я ще вчитися маю! — сміючись, сказала Летті. — Сьогодні я з Деном знову зустрінуся.

— Ооо, тоді щасти! Все, бувай! — попрощалася Ніка.

Летті завершила дзвінок та попрямувала вулицею. Погода покращилася, тому дівчина вирішила прогулятися додому пішки. Дівчина розглядала будинки та перехожих, роздумуючи над цією ситуацією.

Удома вона почала збиратися, викидаючи із голови думки про це все, адже на неї чекає сюрприз від Дена.

Почувся голос мами: 

— Доню, за тобою прийшли!

"Це Ден, треба бігти", — подумала Летті.

Двері відчинила мама.

— Пані Світлано? — здивовано запитав хлопець.

— І тобі доброго дня, Ден, — усміхнувшись відповіла жінка.

— Вибачте, я просто не очікував вас побачити, — розгублено вибачався Ден.

В розмову додала свої п'ять копійок Летті:

— Привіт, Ден, а звідки ти знаєш мою маму?

— Летті, його мати — моя колега по роботі, — спокійно відповіла Світлана.

Попрощавшись із матір'ю і оговтуючись від нової інформації, вона пішли прогулятися.

— Куди цього разу? — спитала Віолетта.

— Бачиш цю будівлю? — запитав Ден, показуючи на будинок трішки далі від них.

— Так, — відповіла Летті, придивившись. — Це що, бібліотека? — захоплено промовила дівчина. Вона обожнювала бібліотеки, бо в них могла відпочити, читаючи нові або старі бестселери, перечитуючи улюблені книги.

— Студентська бібліотека! — впевнено заявив хлопець.

Її серце затрепетало від захвату, адже у студентській бібліотеці набагато більше книг та можливостей. 

— А як ми туди потрапимо? — стурбовано запитала Летті.

— У мене бабуся в ній працює, тому без проблем пустить нас, проте через інший вхід, аби до нас не виникало питань, — пояснив Ден.

В голові промайнуло: "Який він чудовий!".

Уже через декілька хвилин вони були всередині. Летті захоплено роздивлялася приміщення. Довгі стелажі, високі стелі, трохи мороку — це все заворожувало дівчину.

— Віолетта, маю до тебе пропозицію. Не хочеш зробити маленьку фотосесію? — запитав Ден.

— Називай мене Летті. Так, я не проти, — сказала дівчина, тільки помітивши фотоапарат на його плечі.

— Тоді, вперед! — сказав Ден, шукаючи фотозону.

Першим фоном став стелаж із книгами. Хлопець попросив стати біля нього, взяти якусь книгу, ніби читаючи.

 Ден старався не видавати жодного звуку, адже за порушення тиші їх могли вигнати.

Другою фотозоною став читацький зал. Летті дивувалася, як він гарно підбирає місця та виставляє кадр, а потім згадала, що він ходив на гурток фотографії.

Після короткої фотосесії дівчина вирішила розповісти Дену про свої улюблені жанри. Знайшовши місце, вони з захватом розглядали та читали книги. На диво, в бібліотеці було безлюдно.