Розділ 11. Запроси мене на танець

"Сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб вчитися танцювати під дощем."

— Вівіан Грін

Ранок видався чудовим. Сонячні проміння освітлювали кімнату через нещільні штори. Летті прокинулася у гарному настрої. Подивившись на годинник, вона зрозуміла, що прокинулася достатньо рано, як на вихідний. З кухні було чути голос мами:

— Дівчатка, яєчню будете?

— Так, мамо, тільки Ніку розбуджу! — прокричала дівчина.

— Летті, май совість! Не репетуй з самого ранку! — сонно промовила подруга. Ніч для неї була важкою.

— О, доброго ранку, спляча красуне! Як твій настрій? — життєрадісно запитала Віолетта, випромінюючи позитив.

— Та не дуже, проте думаю, що це мине з сонливістю, — відповіла Ніка.

Для Вероніки ранок розпочався з втоми. Аби хоч трохи розбудити себе, вона ополоснула лице водою. Це додало їй трохи бадьорості. Коли дівчина прийшла на кухню, то побачила, як Летті наминала за дві щоки щойно зготований омлет.

— Так не чесно, чому ти не почекала мене, а сама тут ласуєш? — ніби ображено запитала Ніка.

— Я не винна, що ти так довго вмиваєшся. Як справжнісінький єнот! — розсміявшись, відповіла Летті.

— Якщо я — єнот, то маю право зробити ось так, — дівчина швидко вихопила пачку печива з рук Віолетти.

— Ей, віддай! Треба ділитися, — промовила Летті.

— А навіщо? Виживають сильніші! Тобто єноти! — сміючись та водночас втікаючи, сказала Ніка.

Подруги ганялися одна за одною по всьому дому. Поки це не помітила мама:

— Дівчата, вам не по п'ять років! Поділіть печиво порівну і з'їжте омлет, бо вже холодний. Чаю собі зробите самі. Я на роботу, бувайте! — жінка поцілувала обох дівчат на прощання. У неї був лиш один вихідний день на тиждень.

Попрощавшись, Летті та Ніка вирішили спокійно поснідати. Обговоривши все на світі, Вероніка зрозуміла, що їй пора повертатися додому, адже на неї чекає підготовка до сесії, до якої варто готуватися дуже добре.

— Летті, дякую за гостинність, проте як каже прислів'я: "В гостях добре, а вдома найкраще". І матеріал сам себе не вивчить, — сказала подруга.

— Ну, гаразд, — з неприхованим сумом відповіла Віолетта. — Очікую на твій дзвінок!

— І я на твій, па - па! Обов'язково розповісти мені про побачення, — попрощалася Вероніка, обійнявши Летті.

Ніка ще довго обдумувала всю ситуацію, проте швидко поринула у вир навчання, викинувши все зайве із голови перед важливим екзаменом. 

                                       *****

Минуло кілька днів. Летті могла з полегшенням вдихнути, адже вже майже кінець навчального року.

— Нарешті п'ятниця! Можна перепочити, бо тиждень був справді продуктивним, — подумала про себе дівчина.

Раптом її телефон завібрував.

— Повідомлення, а від кого? — з цікавістю подивилася Летті і завмерла на місці. — Точно, Ден! Як я могла забути!

Прибувши додому, її марафон до кімнати спинило запитання мами:

— Сонце, а в у тебе ніяких зустрічей не планувалося?

— Планувалося, і я ледь про це не забула, — Летті швидко побігла до кімнати.

Мама одразу впізнала Дена з фото, адже це був син її колеги по роботі. Тому і не боялася відпускати Віолетту з ним саму.

Летті довго вибирала що одягнути. Зупинилася вона на чорному топі та джинсах вільного крою. Вибігаючи, дівчина попрощалася з мамою.

Віолетта сповільнила ходу біля парку, де її чекав Ден.

"Ледь не запізнилася", — подумала Летті.

— Привіт! Радий тебе бачити, — привітався Ден, обіймаючи дівчину.

— Взаємно, то куди ми попрямуємо? — невимушено спитала Летті.

— Це сюрприз, проте не хвилюйся. Ти знаєш це місце, але ніколи б не здогадалася, що там може бути щось таке, — загадково промовив хлопець.

Раптово Віолетті стало страшно від того, що вона не знає куди йде. Летті швидко відігнала ці думки, налаштовуючись на позитивний лад. 

Нічого лиховісного не відбувалося, тому дівчина заспокоїлася. Вона помітила улюблене кафе, в якому вони вперше поспілкувалися разом.

— Хм, чому саме тут? — спитала Віолетта. — Ми ж були у цьому кафе.

— Не роби поспішних висновків, бо ніколи не знаєш, що приховується під звичним виглядом місця. До речі, ти помічала східці на другий поверх? — відповів Ден.

— Ніколи їх не помічала, — здивовано сказала Летті.

— Підіймемося? — запитав хлопець.

Віолетта кивнула, Ден взяв її за руку, вони почали підійматися разом. Дівчина не повірила власним очам. Навколо неї висіло багато гірлянд із ліхтариків та прапорців, звучала спокійна музика, хтось розповідав вірші. Були облаштовані столики, за один з них вони й сіли.

— Це чудово! Ти знав про це місце? — спитала Віолетта.

— Так, знав, проте приходив завжди один, не було з ким. На жаль, у школі нема багатьох людей, котрі б розділяли мої інтереси, — розповідав він, щиро дивлячись дівчині у очі.

— Чесно, я приємно здивована. Мені так подобається! — промовила Летті.

Вона відчула себе особливою для нього.

Заграв один із повільних танців, Ден, не роздумуючи, сказав:

— Можна запросити тебе на танець?

— Звісно, — відповіла Віолетта, подаючи руку.

Вони кружляли в такт мелодії. В дівчині був вир емоцій, все нутро наповнювалося метеликами. Розглядаючи його зелені очі, вона розуміла, що закохується, але щось не давало їй розчинитися у почуттях. І це був Макс. Біль того вчинку досі не відпускав її. Можливо, вона ще не пробачила його? А може, взагалі ще не відпустила? Ці думки розвіяв раптовий жест хлопця.

В якийсь момент Ден притягнув її до себе та поцілував. Дівчина втратила лік часу, все ставало якимось неважливим. Світло ліхтариків та вечірнього міста додавали романтики всьому, що відбувалося.

Пішов дощ, та вони не збиралися покидати площадку. Летті почала бігати під краплями та голосно сміятися. Ден підійшов до неї та обійняв. Його тепло не давало замерзнути від прохолодних крапель.