Розділ 3. Сон? Чи все таки не сон?

Парк зеленіє. Перші листочки повільно вириваються із бруньок. Земля поступово прокидається від зимового сну. Сніг, який ще зовсім недавно вкривав усе, наче ковдрою, зник, залишивши після себе калюжі. Часом повіває холодний, пронизливий до кісток вітер. Після його подиху хочеться сильніше закутатися у свій шарф та сховатися у ньому до початку тепла. Рання весна — мінлива пора.

Дівчина повільно йде вулицею під похмурим небом. Зелені листя тільки-тільки виринули на свободу, чекаючи на неї цілу зиму. Вони дратували її, адже вибивалися із сірої гами. Вона замислено розглядає будинки, пригадуючи моменти, які давно не з'являлися у її свідомості. 

Переходячи дорогу, Віолетта задумано іде, нікого не помічаючи. Здається, її байдужість імпонує погоді. Але в якусь мить вона бачить знайоме обличчя. У ту ж хвилину загадкова постать обертається і також помічає її.

Дівчина пришвидшила ходу. Пробиваючись крізь натовп, вона кидається йому в обійми. Хлопець радісно посміхнувся. Летті не могла відпустити його. Ніби промінь тепла, він розтопив кригу у її серці, яка зачаїлася десь у закутках.

— Як твій настрій, сонечко? — запитав її Макс.

— Все просто чудово! А у тебе як справи? — відповіла дівчина з неприхованою радістю.

Лиш для нього вона ставала тим сяйвом, котре зігрівало навіть у найтемніші та найхолодніші дні. Заради нього вона відкидала всі сумніви й тривоги та посміхалася так широко, наскільки це було можливим. Наче забувала про клопоти й турботи. Хоч як не приховувала своїх хвилювань, хлопець усе одно здогадувався та розраджував її, від чого, здавалося, виростали крила.

Вони й не помітили, як перейшли взагалі на іншу вулицю. Сівши на лавочку, вона одразу опинилася в його обіймах. У руках Макса нізвідки опинилася ромашка, якою він почав лоскотати їй обличчя. Віолетта голосно засміялася.

Дівчина розуміла, що почуття можуть залишитися без відповіді, а він вважатиме її лише хорошою подругою. Проте Летті була закоханою по самісінькі вуха.

Обійнявши його ще сильніше, вона відчула, як на очі навертаються сльози. Повіяв вітер, який легко розвіював її волосся. По обличчю, як дощ, лилися холодні сльози і крапали на сірий асфальт. Одна з краплин торкнулася її руки.

І тут вона прокинулася.

— Летті, сонце, вставай, чому ти плачеш? — занепокоєно спитала мама.

— Все гаразд. Просто сон не з приємних, — відповіла Віолетта.

Вона любила, коли її називали Летті. Якось легше ставало на душі, і здавалося, що можна залишатися маленькою дівчинкою надовго. Звісно, називати її так мали право тільки найрідніші. Але коли хтось починав розповідати їй про те, що вона давно не Летті, що вже доросла, то це лиш дратувало дівчину.

— У всіх у душі живе дитина, тому поки я є нею в реальності, маю повне право називати себе так. Коли буду повнолітньою, хоч по батькові називайте! — пояснювала Віолетта.

Але нерозуміння того, що б міг означати цей сон, непокоїло дівчину. У задумі вона геть забула за те, що мала йти з мамою до супермаркету. Це й відволікло Летті від сумних думок.

Всім привіт! Це я - Дівчина Осінь))

Як вам моя історія? Це моя перша книга, тому не судіть строго🙈

Якщо вам сподобалась, то ставте зірочки та чекайте на нові розділи.☺️

Всім па-па!❤️