Розділ 2. Вечірній парк

У місто тихенько проникав вечір. Останні сонячні промені пестили дахи будинків. Вони знову йшли знайомою стежкою, протоптаною посеред трави .
Її волосся розвіював легенький вітерець. Нарешті вона побачила його. Цей тиждень видався для неї вічністю, а може, й кількома вічностями. Кожен день без його посмішки зводив з розуму. 
І от  —  вони разом. Летті розуміла, що з ним почувається повністю щасливою...

— Як тиждень? — спитала дівчина, мило усміхаючись.

— Не зле, якщо не брати до уваги школи та злих учительок, котрі тільки й намагаються завалити питаннями та налякати прийдешніми екзаменами навіть тих, хто вчиться добре. Я навчаюся непогано. Тоді чого вони до мене причепилися? — здвигнув плечима хлопець, показуючи свою замисленість.

— Напевно, покладають на тебе надії, ти ж розумний хлопець, — підбадьорливо відповіла Віолетта.

Розмова зав'язалася швидко, а на весь парк залунав дзвінкий сміх від спільного жарту. Вона раптово підняла погляд на хлопця.
У його очах виднівся захід сонця. Усі грайливі кольори відблискували так, начебто це відбувалося всердині нього. Блакитна барва його райдужки приваблювала до себе та не відпускала, хотілося дивитися на неї довго та безперервно. Вона закохувалася ще більше, потрапляючи в полон фарб синювато-зеленкуватого відтінку.

Сонце ще довго освітлювало їм шлях. Вони вирішили прогулятися парком. Закохані очі бачили все таким яскравим та радісним, немов хтось додав якийсь фільтр на все довкола. 
Йому здавалося, що він знайшов у ній Всесвіт. Те, що так довго шукав, свою споріднену душу...

Спершу їхній шлях минав спокійно, без якихось дивних подій. Він хотів обійняти Летті, проте боявся опору, аби не порушити особистого простору Віолетти.
Та раптом його рука торкнулася її плеча. Обоє зашарілися. Хлопець, побачивши реакцію дівчини, обійняв її. Щастю не було меж. Стан ейфорії, який охопив обох, був досить незвичним, проте у ньому було так солодко знаходитись. Здавалося, що серце ледь не кожної миті готове вистрибнути з грудей. Ендорфіни надто добре виконують свою роботу. 

Пізніше він тихенько ліг їй на плече. Вона куйовдила його волосся, від чого з'являлися смішні пасма у його кучерях.

Він не хотів її відпускати. Справді, хлопець цього не хотів. Йому було так затишно в її обіймах. Трохи подумавши, він вирішив сказати дівчині дещо важливе.

— Кхм, я хотів тобі сказати, що...— не встиг він договорити, як Віолетта вигукнула: 

— Дивись, білочка!

Вона підбігла, аби роздивитися тваринку. На диво, білка виявилася неполохливою і у людині бачила лиш шлях роздобути поживи, аніж хижака або небезпеку.

Макс дістав пакунок з горіхами. Він взяв його на випадок, якщо вони зголодніють. Звісно, йому було шкода, що улюблені ласощі підуть на корм жительці парку, проте чого не зробиш заради коханої дівчини.

— Ну, не могла ця білка з'явитися пізніше? Можливо, у мене все б вийшло! А може, це знак, що ще не час? — хлопець засмучено поглянув на дівчину, котра і далі гралася з білкою. — Тут в захваті не від мене, а від білочки, — з сарказмом сказав про себе він. 

Погладивши і погодувавши звірятко, вони вирушили далі. Летті не вірила у те, що відбувається. Що вона була у його обіймах, таких затишних та теплих. Тонула в його блакитних, як море, очах. Роздивлялися його чорні, як смола, кучері. З думок її вивів раптовий дотик. Дотик його руки...

Здавалося, між ними пройшов заряд. Сплітаючи її пальці зі своїми, Макс обійняв її міцно-міцно та прошепотів: 

— Ти дуже гарна дівчинка.

Щоки Летті залив рум'янець.  

І досі вони не могли зізнатися одне одному в почуттях, досі вони були друзями. Хоча десь глибоко всередині знали: це щось набагато більше.

Хлопець ледве випустив Летті зі своїх обіймів. Вони сподівалися, що зустрінуться якомога швидше.