Розділ 1. Той вечір, з якого все почалося

Той вечір був незвичним. Ліхтарі світили тьмяним світлом, не яскравим, а саме тьмяним. Це додавало якогось шарму ситуації, у якій знаходилися двоє - невеликого зросту русявка та хлопець, обличчя котрого прикривало пасмо густого чорного волосся.

Гуляючи по вечірньому місту, вони мило розмовляли, а їхню симпатію одне до одного було помітно ще здалека.

Очі видавали її захопленість співрозмовником. Здавалося, вони сяяли яскравіше за будь-що.
Їхні погляди стикалися досить часто і перетворювалися на довготривалі споглядання, наче вивчали обличчя, рухи, відслідковували кожен рух і крок.

Складалося враження, що цілий світ зупинився заради них, їхнього виміру, їхніх посмішок, їхніх поглядів, їхніх жартів.

Та ніхто не міг зробити крок до чогось більшого. Вони — лише друзі, хоч у душі й відчували набагато більше. Це було щось незвичне, таке складно пояснити одразу.

— Допомогти тобі з сумкою? — трохи нервово запитав Макс, стараючись не відводити погляду від дівчини, проте усі намагання опанувати себе не давали бажаних результатів.

— Це так мило з твого боку, дякую, — привітно відповіла Віолетта, переборюючи хвилювання.

Йому раптово захотілося зробити їй приємно, але не як подрузіі. Цього вечора він помітив те, чого не бачив ніколи. Її чудові очі, милий кирпатий ніс та волосся кольору колосся. Хлопець намагався поводитися, наче джентльмен, проте точно не знав, чи виходить це в нього. Чи не виглядає він невігласом?

Почуття ніби змішалися і утворили щось нове, подібне до повного щастя та гармонії.
Вони не могли зрозуміти, що саме відчували. Але насправді ще не усвідомили: їм судилося бути разом.

— А ти любиш читати? — видавила з себе дівчина. Дивно, це вперше, що запитання про його захоплення викликало такі складнощі. Чому це не спадало їй на думку раніше?

— Та не дуже, більше захоплююся комп'ютерними іграми. А що любиш ти, окрім читання, та й взагалі, навіщо питаєш? — здивовано відказав хлопець.

— Я обожнюю слухати музику. А так, просто стало цікаво, чим захоплюється мій друг, — невимушено відповіла вона.

Вперше для Макса слово "друг" звучало як вирок. "Френдзона", з якої не вийти. З думок його вивів звук гальм.

Приїхав автобус. Вони увійшли в салон.
Віолетта замріяно сіла біля вікна, хоча її погляд був спрямований лиш на супутника. Він також відповів взаємністю.

Фактично впродовж всього шляху вони не могли відірвати очей одне від одного. Розмовляли, сміялися. В голові хлопця виникло бажання взяти її за руку. Відчути ніжність та тепло тендітної дівочої долоні. Проте автобусна зупинка стала розлучницею для закоханих підлітків. Акуратно віддавши сумку, він лагідно попрощався.

Дівчина з гіркотою вийшла з автобуса. Вона ледве стримувала сльози від розуміння, що їхня наступна зустріч відбудеться лише через тиждень... Летті так здивувалася власній реакції, що не помітила, як на неї щось крапає.

Надворі йшов дощ. Розкривши парасольку, Віолетта швиденько побігла додому.
Пізніше вона розглядала краплинки на вікні, які повільно розтікалися по склу, і вимальовували чудні візерунки. І не могла зрозуміти, що з нею відбувається, адже їй так не вистачало хлопця, якого бачила лише півгодини тому. Його посмішки, погляду, голосу... Вирішивши, що на "свіжу" голову обдумати ситуацію буде легше, дівчина лягла спати.

Макс їхав у автобусі, віддаляючись від неї. Тої, котра зайняла особливе місце в серці, яке починало шалено битися при будь-якому контакті з об'єктом симпатії. Він так само розглядав краплинки дощу, які текли по брудному вікні. Пейзажі змінювалося, виднівся парк та інші вулиці. Думки пульсували в його голові. 

"Невже я закохався?" — промайнуло у свідомості хлопця.

Заснути вони вже не могли. У душі відчувалася порожнеча, яку ніяк не вдавалося заповнити.
Зустрілися вже у снах, в очікуванні справжньої зустрічі.