Уляна: Повернутися на роботу

Наступного ранку прокинулася майже об одинадцятій годині ранку. Могла б встановити будильник, але навіщо? Куди поспішати? Роботу втратила, а вчора Олексій «порадував» черговим зізнанням, якого б воліла не чути. Отака вона правда. Усі її хочуть, але ніхто не любить.

Підійшовши до вікна, зрозуміла, що день сьогодні видався прекрасним. По-весняному сонячний, теплий і світлий. З вікна видно, як на деревах з’являється все більше зелені.

Згадався перший день весни. Коли прокинулася у гарному настрої, збираючись йти на співбесіду. Мріючи про те, щоб  мене взяти кімнати прибирати і сміття виносити. Бо кожен робочий день наближав мене до мрії про університет.

Тепер навіть не знаю, чи варто було туди йти. Що я отримала? Тільки біль від зустріч з тим, кого любила і люблю дотепер. Роботу все одно втратила.

Разом з тим, відчуваю, що ні про що не шкодую. Я зустріла Олексія і переконалася у тому, що у хлопця все добре. Він щасливий, наскільки це можливо… Остання наша зустріч, коли поїхали кататися на мотоциклі, підтвердила, що ми з ним не пара. Молодий чоловік не змінився та чи повинен він змінюватися заради мене?

«Ми не пара. Нам не по дорозі», - думаю і на очі навертаються сльози.

Чого я скиглю? Для мене у новинку те, що Олексій не стане моїм? Можливо, пора подумати над тим, щоб влаштувати особисте життя? Олексій це зробив, чим я гірша? Після Олексія я ні з ким не зустрічалася. Та якщо бути щирою, до того, як зустріти Олексія, я також ні з ким не зустрічалася. Думала про навчання, майбутню роботу. На хлопців не було часу і бажання. Доки не з’явився Олексій. Прекрасний молодий чоловік, з яким все могло бути добре. З Олексієм спалахнули перші почуття, з таким же першим дотиком весни. З Олексієм відбувся перший поцілунок. Все з ним було вперше, і виглядало так прекрасно.

Не помітила, як задумалася. Від роздумів відволік телефонний дзвінок. Поглянувши на екран смартфона, побачила, що мене хоче почути Юля. Спочатку не знала навіть, чи готова відповісти. З цією жінкою поєднували не найкращі спогади.

Все-таки прийняла виклик і одразу почула невдоволений голос Юлії:

-  Ти з іншого кінця міста йшла за телефоном? Чому так довго відповідала?

«І вам добрий день», - подумала я, але уголос промовила інше:

-  Юлія, щось сталося?

-  Сталося те, що ти не вийшла на роботу. Мені довелося самій сніданок собі розігрівати.

-  Хіба ви мене не звільнили? - запитала трохи різко, бо чудово запам’ятала ті слова, що видала Юлія коли я насмілилася заступитися за Олексія на вечірці.

На тому кінці запанувало мовчання, потім голос нареченої Матвієнко зазвучав більш примирливо:

- Уляно, приїжджай до нас. Обговоримо те, що сталося. Приїдеш?

-  Добре, - коротко відказала, - через пару годин чекайте.

Сказала це швидше, ніж прийняла рішення. Слова Юлії змусили відчути розгубленість. Ніяк не думала, що Юлія забажає, щоб я повернулася на роботу. Юля схожа на тих дівчат, що не пробачають щонайменшої помилки. І те, що вона запросила приїхати…

Не стала над цим роздумувати, бо навіть не знала, чи хочу знову працювати на майбутнє подружжя Матвієнків. Щоб не заплутатися остаточно, привела себе до ладу, зібралася і поїхала до звичайній дорозі, яка вела до заможного дому.

Чим ближче ставало до заможного будинку, тим ясніше відчувала щось незрозуміло до Юлії. Почуття, яке складно назвати позитивним. Нарешті зрозуміла – заздрість. Але також я знала, у чому саме полягає та заздрість. Я не заздрила її вроді, багатству. Спокійно ставилася до того, що таким як вона можна все.

Заздрість полягала в іншому. Юля володіла чоловіком, якого я кохала понад усе. З яким не можу бути разом і не тільки тому, що має наречену. Чи могла б знайти сили пробачити Олексію колишні витівки? Певне, що змогла, якби він попрохав пробачення. Але ж Олексій сприймав колишні помилки як належне. Не бачив причин для розставання.

Крім того, хлопець ще під час однієї з наших перших зустрічей сказав, що не збирається робити мене своєю дружиною. І все це відповідало на мої питання кращим чином.

Думки про це викликали злість. В якийсь момент забажалося розвернутися і поїхати додому. Якась незрозуміла впертість, почуття відповідальності не дозволили так вчинити.

«Ні, - зціпивши зуби подумала я, - треба йти до своєї мети. Тобі мало, що через Олексія колись завалила іспити? Не зуміла вступити до університету, хоча у тебе були хороші шанси. Зберися і прямуй до задуманого. Те, що поруч знаходиться той, кого кохаєш… це чергове випробування».

Відчуваю, що випробування виявилося занадто суворим. Не впевнена, що зможу винести подібне. Подумаю про це пізніше, зараз треба просто повернутися на роботу, якщо це можливо.

Вийшовши з маршрутки, йду вже знайомим провулком, де з обох боків розташовані красиві особняки. Чому сьогодні я настільки злюся через несправедливість? Якось так виходить, що одні мають все, а інші повинні на них працювати. Але я занадто добре знаю, що причина не у цьому. Ніколи не надавала значення, у кого скільки грошей.

«Якби ти була такою ж багатою як Юлія, то могла б боротися за Олексія. Стати Юлії гідною суперницею, а собі сказати, що то тільки примха. Примха багатої дівчинки».

Підходжу до воріт, натискаю на дзвінок. Чую якусь метушню, через хвилину переді мною виникає молодий хлопчина років двадцяти трьох у робочих рукавицях та в такому ж напівробочому комбінезоні.