Олексій: Дорога до щастя

Впевнено сидячи на байку, бажається усміхатися, що і роблю. За два роки не втратив навичок триматися у сідлі. На якусь мить відчуваю себе у минулому, коли був зовсім молодий і щасливий. Зараз для того, щоб відчути повноцінне щастя, не вистачає Уляни. Щоб ми обидва відчували весняний вітер, який розвіватиме наше волосся, надаватиме відчуття свободи.

Уляна… що буде з нашими стосунками? Я не наївний хлопець, знаю, що так не можна. Не можна знаходитися між двома вогнями. Іронія долі. З Юлею ми маємо одружитися задля спільної вигоди. Цього від нас чекають моя родина і родина нареченої. Планується весілля, готуються запрошення. Від нас з Юлею чекають міцного шлюбу, який дозволятиме поєднати сімейні бізнеси. Далі ми маємо забезпечити спадкоємців, які б продовжили наші справи. Все має йти за планом. Я також так вважав, доки у життя не увірвалася Уляна.

Я відчув калатання серця тієї миті, коли у кабінеті промайнуло довге каштанове волосся. Вже тоді все зрозумів, але не насмілився повірити. Як бути, коли сині, як весняне небо очі, не дають спокою? Коли за один тільки погляд Уляни, за чарівну усмішку, готовий коїти божевільні речі.

Чому, бовдур, я не зберіг наших стосунків? Кожного разу, коли хибив, думав, що то пусте, минеться. Воно миналося, Ярмолюк пробачала. Пробачила, коли через мою необережність впала з мотоциклу. Пробачила, коли заради романтики потягнув у закинуту психіатричну лікарню, де заблукали і вибралися тільки із заходом сонця. Пробачала, коли я загубив довірені їй конспекти.

Не пробачила, коли побачила, як пристрасно цілуюся з рудоволосою красунею. Я довго того не визнавав, шукав виправдання вчинку. Мовляв, я завжди був ловеласом, знаходився у центрі жіночої уваги. Як тут встояти, коли на шию вішаються неймовірні красуні. Та руда дівиця (смішно, але навіть не пригадаю тепер, як її звуть) була першою красунею університету. Не зумів їй відмовити. Сподіваюся, що Уляна не дізнається… брехав, коли вона запитувала, куди йду після пар… Бігав до рудої богеми, замість того, щоб провести трохи часу із Уляною.

Дівчина тоді посилено займалася, готуючись до вступу, але знаходила хвилинку для коханого. Тоді я зрадив, але якби Уляна пробачила. Дала б ще один шанс. Я ж готовий був їй все віддати. Балував дорогими подарунками, а вона все це не оцінила.

Тепер я змінився. Почавши зустрічатися з Юлею, ні разу їй не зрадив. Подорослішав, але, на жаль, Уляну це не повернуло. Не знала, що став вірним і продовжує вважати колишнього коханого бабієм.

Що буде далі? Я залишуся з Юлею чи знайду сміливість боротися за Уляну? Але чи хоче Уляна, щоб я боровся за неї? За ті місяці, що зустрічалися, зумів на власному досвіді переконатися, наскільки молода шатенка принципова. Дівчина завжди жила так, щоб не шкодити іншим, не робити боляче…

Зараз не здатен навести лад у думках, тому зосереджуюся на дорозі. Ще до того, як вивів залізного «друга» з гаражу, знав куди поїду. І до кого…Та я не знаю, де живе Уляна. Дівчина переїхала, бо вже не проживає з батьками. Здаватися не збираюся, бо знаю її улюблені місця. Наші улюблені місця.

Спочатку хотів поїхати до Маріїнського парку, але передумав. Так ми там часто гуляли, але робили це, коли нам було радісно, затишно. Йшли, тримаючись за руку, розмовляючи і слухаючи одне одного. Інколи навіть не вловлювали про що базікаємо. Нам подобалося те, що ми разом, інше не мало значення. Весна стояла в усій красі, даруючи нам чарівні дотики цвіту, вітерця. І з кожною секундою спалахувало кохання тільки сильніше…

Коли ставало сумно, ми йшли до невеликого скверу, де майже завжди було порожньо. Колись там часто гуляли, але тепер зарості. Саме там знайшов Уляну, коли вона плакала, затуливши обличчя долонями. Плакала, бо побачила мене з іншою.

Поїхав туди до скверу. Приїхавши, почав думати, де залишити байка, щоб полізти зарості. Заради Уляни готовий порвати брендові джинси. Та  ще не встиг злізти з мотоциклу, як до дороги вийшла дівчина моєї мрії. Наче відчула, що я тут, хоча що тут дивного?

Погляд в Уляни опущений, голова похилена, від чого волосся виглядає  особливо довгим і розкішним. Видно, що дівчина засмучена, що я і зумів передбачити. Дівчину звільнили, а перед цим спостерігала, як мацають її хлопця. Власне, через це і звільнили.

-  Красуне, підкинути? - грайливим тоном звертаюся до шатенки, - не міг проїхати повз такого дива.

Уляна підводить погляд і сині очі пронизують наскрізь. Коралові вуста усміхаються.

-  Чому ти без  шолома, Олексію? Це небезпечно.

-  Тільки що зняв. Під час їзди…

-  Не обманюй, - лагідно відказую молода красуня, - ти ж узагалі шолома не маєш із собою. Залишив у гаражі?

Усміхнувшись, киваю. Уляна не рухаючись з місця, дивиться на мене.

-  Поїхали зі мною, - кажу, простягаючи їй руку, - якщо не боїшся.

-  Поруч із тобою, мені не страшно, - відказує шатенка, - але…

-  Ніяких «але», Уляно. Проведемо цей день разом. Попрямуємо нашою дорогою щастя.

-  Тобто, ти не знаєш, куди поїдемо? - запитує дівчина і  в її по-весняному синіх очах, спалахують грайливі іскорки.

-  Не знаю. Щось придумаємо, - підморгую я.

Дівчина із довгим волоссям стиглого каштану, підходить до мотоциклу і сідає поруч. Обіймає і я впевнено направляю «друга» вперед.