Уляна: Ми не змінилися

Вийшовши з будинку, оглянулася, щоб побачити сад, про який говорили на співбесіді. Хоча і знала, що багато не побачу. Крім того, зелені поки ще немає, квітів також. Але садівник вже збирається починати працювати у саду. Починаються весняні роботи.

Пішла до воріт. Юля спочатку хотіла мене провести, але потім заявила, що я повинна сама орієнтуватися як вийти й зайти. Господиня права, у житті все потрібно робити самостійно і менше залежати від інших. І ще краще не закохуватися, як це сталося зі мною три роки тому. Тепер минуле повернулося, ще й таким чином… якась насмішка долі.

-  Уляно, - почулося позаду мене. Довелося обернутися. Знала прекрасно, кого побачу і все одно серце заколотилося як скажене.

До мене наближався Олексій. За три роки він став ще більш мужнім, ніж тоді… То вже не юнак двадцяти двох років, а чоловік якому минуло чверть століття. Зараз на ньому був той же сірий діловий костюм з білосніжною сорочкою і лаковими туфлями. Весняний вітер трохи розтріпав акуратну зачіску, роблячи з нього того самого хулігана, в якого мала необережність закохатися кілька років тому.

«Схаменися, дурепо, - подумки гримнула на себе, - цей чоловік - чужий наречений. Ти стоїш і слину на нього пускаєш».

Не знаю, чи варто зупинятися. Може краще втекти? Як тоді це зробила? Та я вже зупинилася.

-  Алексе, - сказала, коли хлопець підійшов, - навіщо вийшов без верхнього одягу? Ще рано гуляти в одному…

-  Ти знала, до кого йдеш на співбесіду? - перебиває Олексій.

-  Ні. Бо якби знала…

-  Що? Не прийшла?

Не знаю, що відказати, бо від прямолінійних запитань Олексія часто губилася. Знову дивлюся на струнку постать у сірому костюмі. Який же вродливий… та не за цю якість закохалася у нього. Не через це тоді відмовила продовжити стосунки.

Олексій підходить, бере моє обличчя у долоні. Збирається поцілувати, а я відстрибую від нього, наче від відкритого полум’я. Хочу розізлитися, але не здатна. Один погляд цього хлопця і вся моя волі їде у відпустку.

-  Алексе, що витворяєш?! У тебе наречена, - скрикнула, - вона моя хазяйка. Я не хочу, щоб мене звільнили, ще до того, як почну працювати.

-  Я твій господар, - нагадує молодий чоловік, - тому не хвилюйся за це.

Бере за руку і знову тягнеться за мене. Як це нагадує колишнього Алекса, того самого безвідповідального бунтаря.

Висмикую руку, розвертаюся і кидаюся геть. Добре, що не вдягнула підбори. Тільки б не погнався за мною.

-  Знову тікаєш? - доноситься позаду.

Так! Знову тікаю! Ми обидва не змінилися…

Навіть не здатна пригадати, як приїхала у центр міста. Думки настільки захопили, що всі події, пов’язані з дорогою, зникли. Знала точно одне: додому їхати не хочу. Боюся опинитися у чотирьох стінах, де спогади атакують, безжальне і цілеспрямоване.

Вийшовши з маршрутки, пішла у напрямку Маріїнського парку. Я любила тут гуляти, але зимою цього не робила, через холод і через те, що темніє рано. Тепер, коли настала весна, день стає з кожним разом довший, мала нагоду надолужити.

Проте зараз не відчувала радості від прогулянки. Думала про інше. Як так сталося, що доля звела мене з Олексієм Матвієнко? З хлопцем, якого кохала до нестями і… кохаю зараз? Питання застигло мене зненацька, не знаю, що відповісти. Три роки, що не бачилися, змусили переконатися, що між нами все скінчено… хоча чи починалося?

Мені тоді тільки виповнилося вісімнадцять, готувалася до вступу. Олексій навчався на останньому курсі, хоча слово «навчався» хлопцю не дуже підходило. Двері перед хлопцем всюди відчинялися, бо за все заплачено. Олексій завжди і всюди був першим. І коли звернув увагу на мене, просту дівчину…Він же спочатку не сподобався мені! Потім вирішила дати йому шанс. І пошкодувала про це…

За ті три роки, що не бачилися, так і не зуміла нікого полюбити. Навіть не зустрічалася. Все говорила собі, що треба  працювати, збирати кошти на навчання, бо провалила вступ до університету. Потім хотіла трохи обставити квартиру,  мовляв, знову не до стосунків. Обманювала себе, бо насправді…

-  Годі вже киснути і шмарклі пускати, - вголос сказала собі, - краще подумай, чи готова ти працювати на Матвієнка. Це ж буде знущання з тебе і з нього.

Подібне нагадування спрацювало, я дійсно задумалася над тим, як бути далі? Юлія сказала, що маю вийти на роботу післязавтра. Приїхати на дев’яту годину, щоб приготувати ланч за рецептом, що господиня видасть. Потім повинна прибрати двоповерховий будинок. Там певне, вже тижні три ніхто не прибирав.

Як на це наважитися? Ні, я не про прибирання. Роботи не боялася ніколи. Але… чи стане сил  бачитися з Олексієм? Вдивлятися у його темні очі, в які дивилася тоді, коли сиділи під шатром весняного неба… Наша історія також сталася весною. Я тоді ще не знала, що восени провалюся на іспитах. Тоді все здавалося таким прекрасним. Бо поруч знаходився той, кого полюбила всім юним серцем. І від кого втекла врешті-решт…

То як бути тепер? Ми обидва не змінилися. Залишаємося вірні своїм принципам, не відступаємо. Як станемо знаходитися від одним дахом?

«Що тут думати? Два варіанти: телефонуй Юлі і кажи, що передумала працювати. Або не скигли і приступай до роботи».