Олексій: Ярмолюк?!

Із роздратуванням відклав документи, коли на смартфон прийшло вже третє повідомлення. Телефон особистий, а не робочий, тому повідомлення могло прилетіти тільки від благовірної.

«Коханий, ти не забув, що має прийти наша персональна прибиральниця? Нагадати, що ми домовилися удвох її зустріти та перевірити чи підходить. Я свій будинок не збираюся довіряти аби кому….»

Далі ціле простирадло про те, як важливо найняти хатню робітницю, якій можна довіряти. З січня місяця шукаємо і все їй не підходить. Щоразу висмикує з робити, як чергова дівка приходить на співбесіду. Для того, щоб вже скоро вибігти з кабінету трохи не у сльозах. Юлька іноді така скалка в одному місці…

Швидко збираюся, бо знаю, що Юлія не спустить, якщо запізнюся. І дарма, що у мене робота, можуть бути дійсно важливі справи. Та куди це зрозуміти доньці заможного підприємця, який влаштував вигідний шлюб. Бо я ж також не останній у світі  фінансів.

Приїхав додому майже вчасно. Красивий будинок являється весільним подарунком від майже тестя. Весілля ще не відбулося, але вже разом живемо. І вже набриднули одне одному конфліктами і суперечками. Єдина втіха, те, що після суперечок, ліжко просто ходуном ходить. Юлька ще та перчинка в інтимному плані. Кожна палка ніч настільки захоплює, що іскри навколо сиплються.

Разом із тим, інколи запитую себе «воно дійсно того варте, як думаєш»? Себто гроші, врода Юлі, шалений інтим… немає між нами кохання. Я не люблю цю молоду та гарну панянку, вона не любить мене. Зійшлися, бо сказали, бо так треба. Постійно відмахуюся від подібних думок, бо не бачу сенсу. Я - Олексій Матвієнко повинен одружитися з Юлією Романюк. І всі будуть задоволені, крім нас.

Залишаю машину біля паркану, бо ще сподіваюся сьогодні поїхати на роботу. Навіть стає цікаво, хто те нещасне дівча, яке сьогодні змарнує свій і наш час? Заходячи у двір, думаю над тим, що хотів би мати собаку. У дитинстві батьки не дозволяли, тепер, бачте, наречена проти.

Заходжу до кабінету Юлі навіть не постукавши. Чого б це, коли сама покликала. Бачу благовірну, а спиною до дверей на стільці сидить дівчини. Довге, розкішне каштанове волосся струменіє спиною. Оце так волосся! Сказав би, що дівчина красуня, але обличчя ще не бачу! Може там якась сіра мишка сидить, в якої тільки і багатства, що розкішна шевелюра.

-  Нарешті, - замість привітання говорить наречена, - майже встиг. Як раз збиралася розпитувати Уляну про її життя-буття.

Почувши ім’я Уляна, усередині тьохкає. Так стається кожного разу, коли чую, що якусь дівчину звуть Уляна. Нічого не зробиш із клятими спогадами.

-  Не стій там, наче злодій, - продовжує Юля, - сідай поруч зі мною. Ми ж наче майбутнє подружжя, чи не так?

Хоч би перед потенційною прислугою особисте не викладала. Ну що з дівчина! Нестерпна.

У черговий раз придушую роздратування. Ну от як житиму з цією кралею, якщо навіть проста розмова…

Дівчина яка сидіть за столом, трохи повертає голову, але не обертається повністю. Звісно, незнайомці цікаво, чому у багатому домі настільки напружена атмосфера. Запитувати не насмілюється, бо всього лише прислуга. Через роздратування навіть готовий розказати все невідомому дівчаті з розкішним каштановим волоссям.

Це волосся змусило дещо згадати. Декого та я швидко відмахнувся від думки. Якби вона не була тоді такою впертою, то життя б зараз в нас обох склалося інакше.

Через власну вередливість не поспішаю виконувати «наказ» Юлі. Демонстративне стою у дверях, схрестивши руки на грудях. Навіщо Юля узагалі покликала? Невже навіть хатню робітницю не здатна найняти без моєї участі?

Юлія реагує спокійніше, ніж я очікував. Знизавши плечами, говорить:

-  Хочеш там стояти? Стій. Уляно, у вас є досвід роботи? Раніше працювали хатньою робітницею?

Пирхнувши, підходжу до столу і сідаю поруч з Юлею. Врешті решт, я тут господар. Повинен  сидіти поруч з моєю нареченою.

-  Ні, не працювала, - дівочий голосок нагадує плескіт струмочка навесні, - але я дуже працьовита. Все, чого не знаю, навчуся. Надайте мені шанс і я виправдаю вашу довіру.

Підводить погляд і великі, блакитні, чисті, як весняне небо, очі пронизують наскрізь. Погляд вдаряє наче хвиля, здається, збиває з ніг. На якусь мить зупиняється, після чого відкидає на три роки назад. Коли я вперше закохався. В неї…

Роздивляюся шатенку. Стала дорослішою, але це єдина зміна, яка в ній сталася. Те ж саме ніжне обличчя, з великими волошковими очима. Акуратні вуста бантиком, ледве примітний рум’янець. Розкішне довге волосся кольору каштану. Яка ж вона гарна! Тоді була і зараз залишається….

«Ярмолюк! Ти?!» - трохи не вигукую, але стримуюся. Не знаю, наскільки правильно ось так «палитися» перед Юлею. Спостерігаю за реакцією дівчини, намагаюся зрозуміти чи впізнала мене. Шатенка виглядає спокійною. Певне, не впізнала або прикидається. Уляна завжди вміла тримати емоції під контролем.

-  Як бачите, будинок не величезний, але і не маленький, - говорить Юля, - у нас ще є садівник, познайомитеся з ним пізніше. Тобто, із землею працювати не доведеться, то не ваша робота. Тільки будинок. Прибирання, доглядання, прання, приготування їжі. Останнє нехай не лякає, бо Олексій постійно на роботі, я можу пообідати у ресторані.

Уляна усміхається і переводить погляд на мене. Одразу відводить, соромиться, з чого здатен зробити висновки, що, все-таки упізнала. Знаю, що маю щось сказати, взяти участь у розмові. Якщо раніше того не бажав, то тепер бажаю. Через три роки доля звела мене з нею!  З моєю блакитноокою Ярмолюк! Дівчини, яка свого часу відшила мене і втекла. І тепер у мене є шанс узяти реванш. Такі як я завжди виграють. Шкода, що красуня з довгим волоссям, не зрозуміла цю істину три роки тому.