Уляна: Перший день весни

Я прокинулася від сонячних променів, які лагідно ковзнули по обличчі. Розкривши очі, одразу пригадали який сьогодні особливий день. Перший день  весни! Пора року, яку завжди любила понад усе! Але не тільки ця подія змусила серце битися особливо сильно. У перший день весни очікується співбесіда. Яка визначить мою подальшу долю! Певне, можна подумати, що йдеться про якусь круту фірму, чи не так? Мені б також хотілось, щоб так було. Але ні! Я маю піти на співбесіду до приватного сектору. Де  мене візьмуть чи не візьмуть у хатні робітниці.

Бадьоро вистрибнула з ліжка у піжамі! Підбігла до вікна, відчинила, щоб вдихнути весняне повітря. І майже одразу пошкодувала про такий поспіх. Про що думала? Ще сніг на вулиці лежить, погода точно не радує теплом і зеленню. Холодний  вітер вдарив в обличчя і я поспішила закрити вікно. Але уже через хвилину обережно відкрила і, все ж таки, з насолодою вдихнула повітря, насичене свіжістю. Весняними нотками, що відчуваються у столиці, і які ні з чим іншим  не сплутаєш.

Дві хвилини постояла, вдихаючи те саме ароматне повітря. Закривши вікно, поглянула на годинник. Чверть на десяту годину ранку. На співбесіду очікують на годину дня. Ні в якому разі не можна запізнитися.

Сидячи за нехитрим сніданком, вкотре задумалася. Хоч би прийняли. Тоді вже мені ніщо не завадить наздогнати мрію.

Якщо коротко розповісти про себе, то мене звуть Уляна Ярмолюк, мені двадцять один рік. Дівчата  мого віку, вже завершують навчання в університеті, але я навіть не починала. Три роки тому, намагалася вступити до університету моєї мрії. Хотіла піти навчатися на факультет інформаційних технологій. Готувалася, всі сили віддавала навчанню. Не вступила. Чи то розуму і наполегливості не вистачило, чи можливо, дорогу комусь перейшла, але необхідні бали не дібрала. Не бажаючи висіти на шиї у батьків, пішла працювати офіціанткою. Пропрацювала у ресторані три роки, потім заклад закрили, бо власник з родиною поїхав за кордон.

Всі ці роки не покидало бажання реалізувати мрію. Я хотіла отримати вищу освіту, довести всім (в першу чергу собі), що чогось варта. Одне зрозуміла точно: бюджетне місце не світить. Занадто висока конкуренція і туди проштовхують тих, хто має зв’язки. Залишалося йти на контракт, тобто сплачувати за навчання. Я не могла це робити, продовжуючи працювати офіціанткою, навіть з гарними чайовими.

В якийсь момент доля мені усміхнулася. Випадково в інтернеті побачила оголошення: «Потрібна молода дівчина, щоб доглядати за двоповерховим домом. Будинок знаходиться в елітному приватному секторі міста Київ. Без проживання, хоча інколи доведеться залишатися на ночівлю. Досвід роботи вітається, але не обов’язковий. Зарплата…»

Далі стояла така цифра, що голова обертом пішла. Працюючи сумлінно на цій роботі, зумію заробити стільки, що дійсно вступлю до університету. Чхати тоді хотіла на всіх бюджетників, я не стану залежати від того, чи є вільне місце. Стипендія також буде не потрібна.

Звісно, розуміла, що то може бути обман чи якась пастка. Я не наївна дівчинка, бо встигла попрацювати з людьми. Проте наважилася зателефонувати, бо мала спробувати.

-  Слухаю, - відповів тоді молодий жіночий голос. Звучав настільки владно і різко, що геть розгубилася. Відчула бажання скинути виклик і більше не телефонувати. Думки про університет втримали від відчайдушного кроку.

-  Доброго дня. Я з приводу оголошення, - почала, але дівчина на тому кінці одразу перебила.

-  Скільки років?

-  Двадцять один.

-  Приходьте через два дні за адресою, що вказана в оголошенні. Без запізнень.

Жінка скинула виклик так швидко, що я стояла на місці, заклякнувши від подиву. Певне, у потенційної начальниці день не залагодився. Хто знає тих багатіїв?

Тепер збиралася на співбесіду. Розуміла, що коротка спідниця чи туфлі на підборах доречними не будуть. Та й не та ще погода на вулиці. Трохи подумавши, вдягнула джинси та тонкого светра. Те, що треба під весняне пальто.

Зробивши легкий макіяж, пильно поглянула на себе у дзеркало. Волосся не збиратиму у хвіст. Можливо, так скромніше, але не хочу. Я завжди пишалася розкішною шевелюрою каштанового кольору. Вважаю, що маю право хизуватися тим, чим нагородила природа. Знаю, що далеко не кожній дівчині природа подарувала таку розкіш. Господарі цього не знатимуть, ніколи не зізнаюся у голос, але…

Розуміла, що йду працювати на інших людей. На більш заможним й успішних. Тих, що дивляться на таких як я зверхньо. Але ж це не буде продовжуватися вічно. Мені б тільки попрацювати рік чи півтори, щоб назбирати кошти на вступ до університету. Відчуваю, що це буде довгі рік чи півтори, але зціпивши зуби, стану йти до мрії. Всі труднощі тимчасові, стану собі це повторювати, коли драятиму підлогу чи митиму посуд.

Вийшовши на вулицю, примружилася від задоволення. Прекрасний перший день весни. Прямо біля парадного росла висока вишня. Поглянула на дерево, яке зустріло мене оголеними гілками. Невже розраховувала побачити, що дерево потопає у білому цвіті? Рано! Ще рано! Але менше вже чекати, ніж коли сиділа біля вікна зимовими вечорами.

Сніг весело рипів під ногами, коли пройшла до маршрутки. Щось чула про елітний приватний сектор, де живуть вершки суспільства. Але ніколи там не була, бо що там робити простій дівчині, яка звикла у житті покладатися виключно на саму себе.

Маршрутка зупинилася обабіч головної дороги. Далі вже треба йти пішки. Власники особняків не їздять на громадському транспорті, у них розкішні автомобілі. Доведеться йти своїми двома вузькими вулицями, щоб дістатися потрібного будинку. Яка там адреса…