Брр.. Бррр.. брр....

 Звук видирався із за дверей, що вели до кімнати. Моніка прислухалась до нього. Це були струни від старенької гітари, які звучали геть нетактовно.  Та Моніка лише посміхалася від цього звуку, бо знала, що за цими дверима бурує палкій світ, її доньки.

 Ліна торкалася крихітними пальчика натягнуті струни. Гітара була занадто великою для неї. Та це, її зовсім не бентежило. Вона любила цю блискучу поверхню . Цей шум, цей оклик після кожного дотику струни, що стискав її серце відтепер і назавжди, бо вона дала клятву, цим звукам берегти їх і нести у собі.

 Свою урочисту клятву, вона принесла зовсім випадкову на ярмарку, що був за три квартали звідси. Того дня Ліна, побачила  старенького чоловіка з довгою сивою бородою і зморшкуватим обличчям, сидівшого посеред лавок, де продавалися ароматні ярмаркові солодощі і сувеніри. Біля дідуся лежав потрісканий шкіряний чохол у якому лежала її гітара. Так саме її, бо вона відчувала, що вона належить саме їй.

 Андрій зупинився, коли донька завмерла на місці. Моніка нахилилась до Ліни, щось запитуючи. Андрій зразу зрозумів у чому річ. Він бачив, як Лінині очі, відбиваються у захватному бліку.

 Батько нахилився до доньки.

 - Подобається гітара?

 - Так.   

 - Хочеш таку? Запитала Моніка, посміхаючись.

- Так, так, так!

 - А знаєш. Сказала Моніка. - У татка є друг, якій має цілий магазин.

 - Великій?

 - Так, дуже великій. Давай завтра поїдемо туди і купимо найліпшу гітару, яку тільки знайдемо.

Від почутих слів. Дівчинка опустила погляд до низу з якимось їй, ще зовсім невідомим болем.

 - Ну. Ліна. Не хочеш?

 - хочу цю.

 - Та навіщо вона, тобі? Втрутився Андрій. - Нова ліпша, буде.

 - ні. не хочу нову. хочу цю.

Андрій, глянув на Моніку і усміхнувся.

 - Ну тоді, ходімо глянемо на неї. Сказала Моніка.

Підійшовши ближче Андрій замітив, як молода жінка тримаючи хлопчика за руку, розпитують про гітару в чоловіка.

- Скільки хочете за неї. Перебив їхню розмову Андрій, вказуючи на гітару.

- 2000 відповів чоловік.

Вони троє стояли, роздивляючись зачарованими поглядами на гітару. Поки жінка і надалі розпитувала чоловіка і переконувала свого сина, що це гарна гітара. Якій розплакався і жалівся, що не хоче тої старої гітари, що хоче нову як у Джимі Гендрікса. Жінка намагалася переконати упираючись на то, що у них немає коштів, аби купити нову. Та хлопчик не хотів її слухати, а ще більше заводився. Жінка струснула сина, аби той утихомирився і потяглася до сумочки за грошима.

Андрій спостерігав краєм ока за цією ситуацією. Та більше дивився на доньку, яка водила своїми маленькими пальчиками по блискучій верхівці гітари.

- Десять.

- Перепрошую. Здивовано гляну на Андрія жінка тримаючи однією рукою сина, а другою гроші.

- Дам за гітару десять тисяч. Чоловік промовив тепер твердо дивлячись дідусеві у вічі.     

 Жінка глянула на Андрія уважніше. Засунула гроші назад у кишеню і потягла сина за собою. Зрозумівши, що їй тут не виграти.

 Дідусь підвівся і пішов до гітари. Щось казав до Ліни, вона засміялася. Андрій тим часом нишпорив у гаманці шукаючи певної суми. Дідусь склав гітару і просунув до рук Моніки, яка увесь цей час стояла, біля доньки.

Чоловік повернуся і зачав складати свій розкладний стілець. Його робота довершена, він зробив що хотів. Він знайшов нового господаря старій гітарі.

Андрій, тим часом простягнув  до чоловіка гроші. Дідусь глянув на папірці, які стирчали із руки.

- Вибачте, але гітара уже продана.

- Як? стривожено спитав Андрій.

- Її, щойно купила ця панянка. Чоловік показав у сторону Ліни. Коли Андрій обернувся назад до старого. Чоловіка на місці не було, не було і його стільця.