Розділ 4

Вставши літнім, по-весняному теплим ранком вона вже знала, що чекає на неї цих вихідних:

− Я приїду до Вас, добрий Товаришу! Буду рада послухати з вами теперішню музику й прогулятися тим чудовим парком, про який ви так часто, з ніжністю писали мені…

Тремтячими руками вона відставила перо, і, швиденько натягнувши шляпу, направилася з листом до дверей.

Про що я тільки думала, коли відправила цього листа? Чи ж я несповна розуму? Ці питання, немов млин, крутилися в її думках. Ні, найгірше, що я можу зараз робити – це жаліти, а ця риса ніколи не була моєю, то ж і зараз я її не прийму.

Вона ще не могла повірити, що й справді їде до нього. Усмішка цвіла й кричала на її вустах, але вона вмить замінила її на легку й привітну, злазячи з поїзда. Погода була нестерпно спекотною, але навіть це здавалося дрібницею, в порівнянні з жахливим передчуттям, яке вже двадцять хвилин не покидало її. Двадцять хвилин, він спізнюється на двадцять хвилин! Нічого, всяке могло статися, він прийде. Правда ж? Очима запитувала вона кожного, хто проходив поруч. Годинник на вокзалі давав їй зворотню відповідь.

− Не прийшов, − сказала вона ледь чутно. На що вона розраховувала. Ти старша від нього, і це, мабуть, найвагоміша причина. Не дарма ж він називає тебе «товаришкою»… Купа жахливих думок застрягли з нею, а вона за цей час навіть крока не ступила з місця. Придумувала йому виправдання, але навіщо? Може піти в той парк, якщо я вже тут. Навіщо? Який у цьому сенс? Вона приїхала не парком гуляти, а зустріти його – того, хто так часто гостював у її голові.

Скільки часу вона так простояла, ніхто не знав. Про ще одну ненависну годину нагадував лише старенький годинник, який, здавалось, казав їй:

− Їдь додому, музику ти сьогодні точно не слухатимеш.

Так вона й зробила. Коли приїхав її вечірній поїзд, на який вона мала сідати з серцем, повним щастя, вона сідала вщент розбита. Більше тут й додати нічого.