Розділ 1

Було це давно…  Ясне сонце напувало землю своїм теплом. Де-не-де крізь ще не згиблий сніг пробивалися перші весняні квіти: проліски, медуниці, фіалки… А кругом все  зеленіло, розцвітало… Пробуджувалася від зимового сну матінка-природа.

Вона любила їздити верхи… Гуляючи лісом, вона прислухалася до голосу природи. Співав свою нову пісню соловейко… Неподалік дятел пристрасно стукав по дереву… Дзюрчав веселий струмочок… В її уяві ці звуки складалися в неповторну мелодію, яка  нагадувала етюд Шопена.

В цю мить вона згадала його, свого давнього товариша, вродливого чоловіка, який так її зацікавив. На її обличчі з’явилася задумлива посмiшка. Ні, скоріш радісна, ніж задумлива. Вона згадала їхню зустріч тоді, влітку, в селі Белелуя. Згадала його сильну постать, його залізну руку і його манеру дивитися прямо в очі, коли говорив. Припав їй до серця той його щирий погляд. Особливо коли дивився на лілію, яку вона йому подарувала. Здавалося б, просто квітка. Та для нього це було щось значно більше…

− Добра пані! Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її купав у керничці, як малу дитину… Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосє і приведу Вас до неї. Мої руки будуть як галузє дуба, а волосє Ваше як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися, а шовк буде плакати – тихонько, ніжно…