Глава 12

Початок весни вітає усіх сонечком і ясним небом. Майже два тижні я живу у Яна. Понад чотирнадцять днів тиші й спокою, прогулянок навколо будинку з візочком, вечорів  з Яном, іноді навіть ігор у покер, в яких мені щастить значно більше, ніж йому. Мені подобається, що ми можемо з ним проводити час ось так,  в спокійних розмовах, бо питань я таки ставлю багато. Першим було: чому привіз у цей дім? Питання навіть не у не довірі, просто стало цікаво. Я ж не підозрювала, що чоловік має ще один дім. Відповідь була простою — про цей дім невідомо нікому, крім його друзів. Отже, тут я захищена від Тимура. 

Друге, що я запитала: чи вирішили вони з братом ситуацію з орендою приміщень, на що Ян відповів — ні. Він не дуже пояснював, але судячи з усього план Тимура провалився як булька на воді, ніхто не віддав йому усе, як він хотів, та попри це, Ян все одно поки не забрав право на оренду у Тимура. Спершу не розуміла з яких причин, а потім дійшло —  це ж той самий спосіб помучити його. Невизначеність б'є іноді більше по голові, аніж розуміння повного краху. Бо в другому випадку ти вже відчув зміни, неважливо наскільки вони негативні, а в першому — ти все ще балансуєш між надіями й розчаруванням, яке підкралося з-за спини.Тимур досі сподівається, що вдасться усе зберегти, поки Ян вже знає, що забере усе, але продовжує грати з ним в кота та мишу.  Третє, що я запитала на наш черговий вечір за грою, — мої пошуки. Було дивно розуміти, що він дійсно шукав мене, наче я…не просто якась там вагітна дівка, доля якої нікого не стосується…  Так, я не забула, як назвав одного разу. Ті слова досить болісно вдарили по мені, хоч не мали. Втім, він не поділився причиною розшуків, не пояснив з яких причин взагалі шукав мене, адже фактично я йому ніхто. 

Зате розказав як приїхав до Оксанки, яка від шоку спершу й говорити не могла. Двері він поставив на місце й погнав шукати мене. Зазирнув у кожну шпаринку міста, залучив Тіма та Марата, навіть Аная, виявляється, допомагала. Коли ж стало ясно, що все погано, Ян пішов далі. Він шукав всюди. Залучив знайомих з органів правопорядку, але наш з Тимуром слід щез. Все робилося неофіційно, він не хотів, щоб Тимур зрозумів, що його шукають і цим самим  зашкодив мені більше, ніж міг би. Після, коли стало ясно, що все марно, Ян пішов до друзів Тимура. Він не уточнив як саме запитував їх про мене і мого чоловіка, але стало зрозумілим, що вони нічого не знають. Не знаю які методи для допиту залучав Ян, та відповіді не отримав.

Решта днів я нічого не запитувала. Ян теж здебільшого не розповідав чогось ще, не ставив умов, пообіцявши, що я під повним захистом із сином безоплатно, наголосивши, що за це не винна нічого. Лише одного разу запитав подробиці перебування з Тимуром. Я змовчала.  Він знав, що його брат бив, питання у пологовому було першим і логічним. Але розповісти більше? Я не могла. Мені було соромно, адже мій вибір був помилкою, і міг стати кінцем усього. Було соромно, що я плекала надії. Вірила у Тимура більше, аніж Яну. Мені стільки разів було показано і розказано, та я все не хотіла знімати рожеві окуляри… 

З плином часу я наважуюся запитати чому Ян назвався чоловіком, коли приїхав у пологовий. Ми сидимо у вітальні з каміном, в якому тріщить вогонь. Яскраві язики жовтого кольору танцюють на стінах. Син, — я назвала його Маркіян, на що сам Ян зреагував досить дивно, — спить у візочку. Можливо тому, що останні дві букви імені були іменем самого Яна. Я не уточнювала, але і не розповіла, що хотіла віддячити Яну хоч якось. Ім'я Маркіян здалося гарним вибором. Воно не забирало особливість сина, але частинка належала його дяді, який зробив для нього вже багато. Більше, ніж рідний батько. 

Гаряче какао для мене, дещо міцніший напій у руках Думанського. Він навпроти мене, в медових очах спалахує вогонь, а я розглядаю його, поки він обдумує відповідь.  В тиші з ним легко, тим паче всі негаразди я запхала так далеко, щоб навіть краєчком свідомості не згадувати про пережите. Це, мабуть, перше питання, яке  хоч якось зачіпає останні місяці та жахливі пологи, окрім бажання Думанського дізнатися, що саме я пережила.   

Красивий та сильний. Привабливий чоловік, який лякає власного брата до паніки. І тепер я нарешті зрозуміла чому — він єдиний, хто здатен вплинути на Тимура, єдиний, кого той боїться. Тепер все сприймається інакше. Ян завжди діє з власних бажань та цілей. Проте, — можу судити лише з власного досвіду, — він не робить нічого такого, що шкодить іншим. Принаймні так, як шкодить Тимур.  Ян знав, що рятує мене тоді, коли попросила про це. Звісно ж діяв з власною вигодою,  але зміг вдало поєднати два в одному. Хіба я не тішилася, коли проводила два тижні у нього? Хіба потайки не раділа мирним дням у компанії книг? Вже тоді я мала б почути перші тривожні дзвіночки у всьому, що було моїм життям.  Було помилкою вірити у виправлення Тимура, а не довіритися Яну й стати його боржницею. Просто я не розуміла його, не знала правди, як і не бачила сутності молодшого брата. 

Після кількох хвилин тиші Ян таки відповідає, ліниво потягуючи напій. Мені всі ці дні подобається думати, що ми друзі. Або можемо ними стати.

— Тобі не хотілося б, щоб я назвався так? 

Провокативно. 

— Я такого не казала. Просто цікаво. 

Чоловік хрипло хмикає. 

— Навіщо нам однакові прізвища, якщо я не здатен цим скористатися? 

Всміхаюся. Смакую какао. Тепле та смачне, воно приємно осідає у шлунку. 

— Справді. Дякую тобі. За все. Добре, що ти не повірив повідомленню Тимура. — додаю тихіше. — Не повірив, що обрала його. І шукав мене. 

Я навмисно кажу це. Знаю, що Ян додав вибір у домовленість з братом, щоб тільки позлити його, але… чомусь виникло бажання нагадати.

— Я міг повірити. Ти сумнівалася у всіх моїх словах й кілька разів повторила, що не обереш мене. — чи то серйозно, чи навпаки, дражнячи, відповідає.

— Туше. — пошепки.