Глава 11

Поки син спить я розглядаю подарунки від Яна. Не знаю коли встиг їх придбати, але тут одяг на дитину, одяг для мене у лікарні, а ще зручні лосини, та довгий светр з чоботами, куртка, щоб була змога вийти на двір. Також цілий пакет пляшечок, сумішей, води, пелюшок й ще купи усього, про існування якого й не підозрювала. Чесно, я плачу над цим всім. От так розклала на ліжку і реву, поки дитя в боксі спить. Тому що це мав би зробити мій чоловік, а не його брат. Тому що я мала бути щасливою мамою, дружиною, а не жінкою, яка на чистому адреналіні змогла їхати на машині, ніколи до цього не роблячи подібного. Я не мала почати народжувати через удари. Не мала й на дорозі в селі застрягнути. Якби не Сергій Петрович, не професійність лікарів у швидкій, мабуть, хтось із нас з сином таки помер… але ми тут, ми усе витримали.  Найжахливіше визнавати, що біль — моя вина. Саме я призвела до цього. Саме я дозволила Тимуру мучити мене, бо надіялася… Більше ніколи нікому ніяких других шансів. 

Ян навіть телефон поклав. З подивом оглядаю його у коробочці, новенький, красивий, білосніжний, відомої марки. Я про такий ніколи й не мріяла. 

Як же так? Як чоловік, який показує себе для світу злом, для мене став чистим спокоєм й світлом? Яким чином Яну вдається балансувати на межі між усім, встигати бути щирим для близьких і покидьком для ворогів? 

Заплющую очі. Він шукав мене. А тепер забере… Він рятує мене. Рятує вкотре. Я не заслужила на Яна. Не заслужила бути поруч, навіть якщо в його плани входить знущання з брата. Ніколи не зможу відплатити за його доброту. Та й, байдуже, що він має робити. Тепер байдуже. Зате в грудях вперше за останній рік тепло розповзається. Думаю про Яна Думанського й усміхаюся. 

***

Через два дні мене справді виписують. Одягаюся в одяг куплений Яном й подумки дякую йому за турботливість.  Він усіх нас везе в рідне місто. Воно ніколи не було моїм, адже мені довелося у ньому жити, а народжена матір'ю я була не тут. Та тепер, коли позаду залишається пережитий жах довгих місяців, я радію йому. 

Оксанка сидить спереду, я з сином на задньому сидінні, Ян потурбувався навіть про автокрісло. Проводжаю поглядом засніжені дерева. Лютий місяць майже минув, залишилося ще трішки й на його місце прийде весна. І я хочу вірити, що вона буде іншою, буде відрізнятися від того, якою була попередня. 

Ян в'їжджає у місто вже після обіду. 

Пригадую ту зиму, тоді я провела перше Різдво у колі друзів Тимура. Тоді все тільки почалося, — чоловік який зараз везе мене до себе, який рятує, — на той час був жахливим ворогом. Я боялася його. Ненавиділа. Хотіла, щоб він зник й дав спокій нам з Тимуром. Надто довго вважала, що зі зникненням Яна все повернеться назад, я матиму змогу бути дружиною чоловіка якого кохала. Було зручно звинувачувати саме старшого брата у поведінці Тимура й не бачити очевидного. Я терпіла замкнення, панічні атаки, спалахи агресії, мовчання, ігнорування… терпіла, адже вважала, що все рано чи пізно закінчиться, Тимура можна виправити, все можна повернути, тільки Яну потрібно щезнути. 

Скільки разів Ян пояснював, що нічого не зміниться? Я не вірила. Не вірила настільки, що тепер одружена з монстром, який після весілля показав справжнє обличчя. Я була наївною ідіоткою, чомусь вирішила, що можу виправити звіра в подобі людини. Але правда в тому, що звіра не виправити. Він має сутність тварини, котра отримує задоволення від страждань інших. Тимур мав привід, щоб катувати мене. Тому що його звинувачення у зраді смішні, впевнена, він чудово знав, що я ніколи б так не вчинила. Просто чоловіку було зручно, навіть попри те, що вважає себе безплідним. Насправді ж ніхто не заважав йому перевіритися ще раз… Але ні, він все склав так, як йому зручно, щоб був привід знущатися з мене. 

Та й, буду відвертою, ніякий чоловік, який по-справжньому кохає свою жінку, не віддасть її брату, щоб притлумити страхи й врятувати бізнес. Я ніколи не вважала себе центром всесвіту, але точно знаю, що не віддала б Тимура брату заради грошей. Врешті, цих папірців ніколи не мала, та й біс з ними. Головне — щастя. 

Але пізно повертатися у минуле, тим паче там все хороше зіпсував сам Тимур. Я не хочу більше страждати. Не хочу знову опинитися у владі божевільного. Не хочу боятися, що однієї ночі він вб'є мене чи сина, бо ненавидить. Я не буду його жертвою. Більше ні. 

Якщо Ян готовий захистити, якщо готовий дійсно дозволити жити у нього стільки, скільки мені буде зручно, я скористаюся пропозицією. А те, що це буде приводом для мук Тимура, більше не цікавить. Нехай мучить брата як хоче, той заслужив, якщо не за минулі гріхи, свідком яких не була, то за те, що скоїв зі мною. 

Спершу Думанський висаджує Оксанку. Вона ще раз обіймає мене й просить написати, коли буду готова знову її побачити. Цілую її у щоку й обіцяю, що напишу за кілька днів. Ми їдемо далі. Зізнатися, очікую, що прибудемо у той район з котеджами, де за домом панує ліс, але Ян раптом звертає в геть інший бік. Нічого не запитую. Колись я не довіряла йому, хоч повірила розповідям. Та тепер все змінилося. Не скажу, що можу повністю відкритися, проте, шлях який обрав чоловік не викликає страху. 

За хвилин сорок ми заїжджаємо у приватний масив, дуже схожий на той, куди привозив раніше, тільки тут будинки іншого типу. Вони різні, оточені високими парканами й знаходяться на достатній відстані один від одного. Машина котиться в самий кінець, минає маленький ліс, й ось перед нами з'являється брама з чорного металу. За нею видніється велика ділянка засипана снігом, але дорога прочищена. Ян в'їжджає у двір, брама замикається пультом за нами, попереду виростає неймовірної краси дім. Він у два поверхи, розлогий, ніби приліг відпочити на природі. Вікна у підлогу, сам білосніжний, а кути викладені темною цеглою. Дах в колір цегли. Тераса попереду чиста від снігу. Дім виглядає затишно й приємно. Сімейно. В ньому легко уявити як живе сім'я з кількох осіб.