Глава 10

В лікарні мене одразу доставляють в палату. Я не маю нічого, взагалі, тож медсестри, хоч і цокають язиком, але дають одяг для сина, а також суміш, бо молока немає. Потім їм я. Ніколи лікарняна їжа не здавалася мені такою смачною. Минає перша доба у пологовому. До мене підселяють сусідку, дівчину років двадцяти, як і я. Її звати Аля, і вона з радістю ділиться одягом зі свого сина та пелюшками. Зізнатися, подібної доброти від неї не очікувала, тож через два дні наважуюся трішки знахабніти, запитую, чи можу взяти її телефон, щоб подзвонити. Аля радо дає його і я ховаюся в туалеті. Поки син спить у спеціальному боксі, — на щастя абсолютно здоровий, — мені потрібно вирішити кого наберу. Вагаюся з Яном, тож дзвоню Оксанці. Спершу подруга не відповідає, а потім все ж каже:

— Так.

— Ксюню, — лепечу зі сльозами на очах.

— Мая? Маюся? — уточнює. — Боже, Маюся! ТИ ДЕ? — волає в слухавку. Я чую, що Оксанка плаче і сміється одночасно.

— В пологовому. Народила сина. — отетеріло відповідаю. Я гадала, що Тимур пише усім від мого імені, щоб не викликати підозр.

— Вітаю, — кричить щасливо в слухавку. — Тепер кажи, де ти? Цей покидьок тримав тебе десь, і ніхто не зміг знайти! НІХТО! — повторює. — Ян пів країни перевернув.

— Ян? — перепитую, ніби вона в імені помилилася. 

— Звісно! І Вовчик. Тимур як витяг тебе з гуртожитку я ж одразу до телефона, а Ян висів там, їхав до нас. Вони розминулися. Тоді Ян почав прочісувати усі місця, де Тимур міг би бути. Кав'ярні теж. Нічого не знайшов, але ми знали, що цей виродок викрав тебе. Я… блін, Маюся, ми думали ти мертва, чесно… — додає ледь чутно. — Ян всіх друзів Тимура мучив. Але ніхто нічого не знав. Знайшли тільки кинуту машину Тимура і все. Ви зникли. Його той друг, Лекс чи як, все руками розводив й взяв управління на себе, виявляється був замісником чи щось таке. Короче, не важливо, кажи де ти і я зараз же виїжджаю.

Називаю маленьке містечко, воно неподалік від міста, де ми й жили весь цей час. Оксанка втішено радіє, питає вагу та зріст сина, і ім'я. Але я ще не назвала його, тож незрозуміло мугикаю. Подруга каже, що обдзвонить усіх тепер. 

Вперше за останні місяці почуваюся краще. Маленька надія, що не все пропало, спалахує у грудях. Тимур не має знайти мене тут. Він знав, що народжую, але ж побачить кинуту машину на дорозі. Сподіваюся, до того часу як почне прочісувати усі пологові, вже хтось приїде за мною.

Минає пів дня. Аля засинає зі своїм немовлям, я ж не можу спати. Поклала сина поруч і розглядаю.  Він найкрасивіший у світі. А очі у нього медові, аж смішно стає. Ніяких вкраплень сірого чи блакитного, на щастя. Навпаки, щось середнє між медом і зеленою травою. Носик мій, підборіддя та лобик теж. Тільки губки пухкіші. Пахне молоком. Крихітний, беззахисний, мій. 

— Я більше ніколи не буду сподіватися чи вірити людям. Ти завжди у пріоритеті. Завжди. Пробач мені. Я ледь не погубила нас обох. — шепочу йому. Я вже одного разу обіцяла, що збережу і зроблю все, але надто довго вагалася. Тепер при перших ознаках шкоди від людей я одразу йтиму. Залишатиму все й тікатиму. Я навчилася гіркої правди життя — не можна нікому вірити. Особливо тим, хто спершу так звабливо всміхається й здається найкращим у світі. 

— Думанська, — в палату заходить медсестра з нової змінити.

— Це я, — тихо кажу й сідаю на край ліжка.

— Бери дитину і пішли. Тебе перевели у платну палату.

Все у мені холодом вкривається. Раптом Тимур? Не встигла вирішити, що в безпеці, а він вже знайшов? 

— Ні. — видихаю.

Медсестра вигинає брови.

— Тобто, ні? Твій чоловік прийшов, оплатив палату.

— Тимур? — шепочу.

— Я не запитувала його імені. Гарний. — на сина дивиться. — Вони схожі.

На ватяних ногах беру сина, притуляю до  себе і прямую за медсестрою. Не хочу, але вона змушує, каже, що на моє місце тут вже є дівчинка. Ледь вдається тримати емоції під контролем. Страх розриває кожне нервове закінчення. Поки йдемо коридором я прошу медсестру ще раз описати мого чоловіка. Може це їй видається дивним, та я не маю сил зараз боротися з Тимуром в палаті. 

Вона врешті-решт шикає до мене й зупиняється перед дверима зі світлого дерева.

— Чоловік там. 

Мені фізично погано. Притуляю сина ще міцніше до себе й заходжу в палату, наче йду на плаху. Як же дивуюся, коли бачу…Яна. Він стоїть біля вікна й дивиться у темряву за ним. Бачить мене у відбитті й обертається. Я не здатна рухатися. Просто дивлюся й…все. Тіло заніміло, слова загубилися. Чоловік виглядає неперевершено: від нього віє впевненістю. Лише синці під очима вказують на втому. 

— Привіт, диво, — промовляє спокійно. 

— Ти тут, — кажу.

— Оксана подзвонила. 

— Так.

Ян робить крок. Один, а я чесно, готова кинутися в його обійми. Дивне відчуття захисту, яке завжди вирувало в мені, коли він поруч, зараз сплеском по голові дає. Аж у скронях пульсує від радості. Ноги тремтять. Не віриться, що він тут! 

— Покажеш? — на сина поглядом медовим вказує.  

— Це хлопчик, — прикушую губи.

Ян киває. Оглядає прискіпливо мене, а потім підходить ще ближче. Відхиляю сина, Ян просто дивиться. Не намагається взяти на руки, лише спостерігає, як малюк кряхтить й тягнеться рученятками. 

— Він гарний.

Усміхаюся.

— І очі, як у тебе. 

Ян миттю на мене дивиться. Я.. я аж розгублююся, бо не мала на меті образити, просто….вони й справді схожі більше, ніж з Тимуром. 

— Вибач, — одразу кажу.

— Можна? — простягає руки.

Киваю. Віддаю його Яну. Чоловік бережно бере дитину й притуляє до себе. Впирається носом у голівку сина й глибоко вдихає. Відходить до ліжка, а я нервую чомусь. Лише зараз помічаю купу красивих пакетів блакитного кольору які стоять під стіною. Ян сідає на край ліжка, кладе сина й уважно розглядає. Чоловіче обличчя врівноважене, спокійне, він повністю керує своїми емоціями, та в наступну секунду він дивиться на мене, і там я бачу сльози.