Глава 9

Напевно я десь дуже сильно завинила, якщо життя так сильно карає. Мабуть, мої гріхи колись були такими страшними, що доля вирішила провести крізь всі пекельні муки, аби я зрозуміла силу впливу людини на іншу людину. Сьогодні двадцять перший тиждень вагітності. А ще середина осені. За весь час, що я тут, не бачила жодної людини. Взагалі нікого. Тимур не збрехав, продуктів вдосталь, як і ліків та одягу. Це погано, бо через повне забезпечення він постійно контролює мене. Кожну секунду він спостерігає, навіть коли миюся чи йду у туалет. Абсолютний, тотальний контроль. Зате він не б'є більше. Мабуть, близькість до природи вгамовує його внутрішнього монстра. Втім, це не змінює наші ночі, де чоловік постійно вимагає доводити, що я його дружина, що я кохаю його, що я належу виключно йому. Іноді думаю, що краще бив би. Катування кожної ночі значно гірші за біль. Бо вони болять інакше, в інших місцях. Але цей кат не вважає мій біль перепоною до його задоволення. 

Живіт вже достатньо великий. Він — моя єдина втіха, і навіть розуміння, що це дитя Тимура, не робить мою любов меншою. Єдине, іноді я хвилююся, чи не стане моя дитина такою ж жорстокою, як батько? Але потім впевнюю себе, що виховаю у любові й чистих думках. Якщо зможу. Якщо вигадаю як втекти від Тимура й заховаюся так, щоб не знайшов. 

Ще місяць потому, коли холод не дозволяє зайвий раз вийти на двір, я все ж наважуюся на дещо ризиковане. Після чергової ночі болю, поки чоловік спить, я знищую запаси їжі. Це змусить Тимура поїхати й поновити продукти. Спалюю усе за кілька хат від тієї, де живемо ми. Потім повертаюся й, змивши з себе запах диму, лягаю у єдине ліжко й намагаюся заснути. Чесно кажучи з цим проблеми, адже спати поруч з нелюдом неможливо. Мозок втомлений, буває вимикається на кілька годин, але тривожність й відчуття небезпеки ніколи не дає відпочити нормально. 

На ранок розумію як жахливо помилилася. Тимур бачить відсутність продуктів, звісно ж розуміє, що це я їх знищила. Більше нікому. Тоді він знову б'є. Мій план провалюється повністю, тому що чоловік саджає у машину і їде з села за продуктами зі мною. Тягає по магазинах, постійно тримає за руку. Я вглядаюся у людей, ніби дикий звір, з надією, що хтось побачить мій відчай, зрозуміє страхи, помітить жах, але ніхто не помічає. Ніхто особливо й не дивиться на нас. Для усіх ми — пара, яка приїхала за продуктами. 

В село ми повертаємося затемна. Тимур в машині читає лекцію про те, що сама винна у появі синців, й попереджає, що ще одна подібна витівка і платити буде дитина, бо удари прийдуться по животу. Власне, подібними погрозами він і тримає поруч, окрім іншого. 

Минає ще два місяці, до пологів залишається ще чотири — п'ять умовних тижнів. Я постійно на нервах. Поводжуся максимально обережно, щоб не спровокувати чоловіка, та тепер, коли пологи наближаються, він стає взагалі нестерпним. Я проживаю не просто нічні кошмари, тепер і вдень він мучить. Словами нищить, руками завдає болю, навмисно, не завжди це удари, але бувають і вони. 

Ненависть до нього виходить за усі можливі рамки, та більше ні на що не здатна. Затуркана, замучена, останнім часом наполовину голодна, бо Тимур врізав порції, слабка й морально знищена — ось яка тепер. Слабачка, котра не може врятувати ні себе, ні дитину. 

Коли приходить тридцять восьмий тиждень, той самий, з якого варто очікувати пологів, Тимур не тямить себе від гніву. Остаточно. Мабуть, розмір живота тригерить його демонів, не знаю. Він б'є. До крові. До води, котра раптом стікає поміж ніг й заливає підлогу. А ще кричить. Волає, ніби я скажена. Падаю на сідниці, не можу нічого вдіяти від страху. Мову віднімає. Єдине, що я розумію — народжую. Так невчасно, адже за вікном лютий, до весни ще півтори тижні, все засипане снігом, тож викликати швидку не вдасться, вона просто не доїде. І кров. Її надто багато. Це погано. Дуже-дуже погано. Біль скручує нутрощі. Кричу. Благаю Тимура зробити щось, врятувати дитину, але він просто дивиться. Стоїть навпроти й усміхається. 

Я не знаю яким чином працює мозок, можливо зараз працює інстинкт мами, котра не може народжувати у подібних умовах. Змушую себе встати рачки, потім підіймаюся на свої дві. Кидаюся на Тимура, штовхаю у груди, краєм ока помічаю ключі від машини, тож хапаю їх, поки він намагається оклигати від сили удару. Вибігаю на двір в лосинах та в'язаному светрі. Сідаю за кермо. Поспішаю. Поки Тимур  лежить  я маю встигнути. Керувати не вмію, я тільки бачила як це відбувається. Та хіба маю варіанти? Мені потрібно втекти. Дістатися пологового або хоча б міста, де є швидкі. 

Ледве вдається завести машину. Вчасно, бо Тимур вибігає на двір. Вже прийшов у себе.  Я тисну газ. Машину смикає, кричу від страху, але все-таки вдається вирулити якимось чином. Чесно, зараз працює тільки адреналін, він і тримає мене у тонусі. Перейми тимчасово відступили. Це погано, що води відійшли, але я сподіваюся, що не всі. 

Не пам'ятаю як вдається виїхати з села. Пам'ятаю тільки, що машину постійно заносить і я дивом не опиняюся на узбіччі в пастці. Дорога веде до міста, з'являються перші машини, які їдуть навпроти. Втім, цього мало, бо мені не щастить, закінчується бензин, чи щось інше, не знаю. Машина просто глохне і більше не вдається її завести. Кричу від горя. Розумію — втрачаю дитину. Кожна секунда дорога, а я тут, на сільській дорозі. Темрява швидко опускається на землю, накриває верхівки дерев, що на узбіччі. Стою на дорозі. Підіймаю голову до неба і кричу. Кричу від жаху та болю. Від втрати. Щось у мені відчуває, що втрачаю дитину.

— Будь ласка, Господи, — молюся, — будь ласка, не дай померти дитині. Будь ласка, зроби хоч щось. Хоч щось! Будь ласка! 

На мої молитви ніхто не реагує. Темно стає, дуже холодно, а потім несподівано бачу світло фар. Машина їде до мене з боку міста. Встаю так, щоб не об'їхав. Якщо роздавить, нічого не втрачу. Втім, авто зупиняється. Водій виплигує до мене, — чоловік років шестидесяти, — а я падаю на коліна.