Глава 8

Я вважала, Тимур привезе у квартиру, але він значно небезпечніший, ніж можна уявити. Він привозить в одну зі своїх кав'ярень. На дворі темно настільки, наче й ліхтарі не здатні розвіяти темряву, яку несе із собою мій чоловік. Витягує мене з машини й вштовхує у приміщення. Я не здатна вже ні на що. Тіло болить, мозок відмовляється обробляти інформацію, ноги не слухняні. Лише одна думка пульсує у голові — він вб'є мене. Не дарма ж про смерть стільки говорить. І наречена Яна мертва. 

В кав'ярні порожньо. Зала, в якій завтра люди питимуть каву й будуть сміятися, сьогодні може стати останнім, що побачу я. Він садить на стільчик, я пручаюся, але сили в нього більше. Мій крик глушить ганчірка, яку пхає у горлянку. Виснажена, випатрана морально, я не можу протистояти. Тимур прив'язує до стільця. Таке враження, що готувався, а може у нього завжди при собі подібний набір? Я не знаю. Відчай стискає легені гірше за ганчірку в роті. Дитя під серцем хаотично рухається, штовхається, немов намагається вирватися, щоб вижити. Мені так шкода. Схлипую, сльози котяться самовільно по обличчю.  Я не змогла врятувати дитину. Я не обрала моє маленьке щастя, бо понадіялася на краще. Мені б в часі повернутися й обрати Яна та його захист. Нехай би мучив Тимура як волів би. Нехай би патрав його. Нехай би карав цього покидька. А я б сиділа на терасі й нічого не знала про це. Дихала б літнім свіжим повітрям, ввечері приготувала б чаю, а потім прогулялася лісом. В тиші, спокої, під захистом. 

Я найжахливіша мати у світі. Гірше навіть за мою, яка кинула нас з братом та сестрою. Бо вона дала нам можливість жити, а я забрала цей шанс у власної дитини. 

— Що ж, — чоловік, якого я кохала, встає навпроти. Сіро-блакитні очі вглядаються у мої. Навіть попри темряву в приміщенні він чудово бачить мій жах. — Ти порізала мене, бджілочка. — задирає футболку та показує свіжу рану, не знаю чи глибока, але поріз досить великий, якщо вірити розміру пластиря, який приклеєний до живота з лівого боку.   — Втекла. Кинула стікати кров'ю. Гадаєш, так поводяться дружини? 

Мугикаю. Слів сповнених ненависті багато, як і благань, щоб відпустив. Але він не дає змоги говорити. Впевнена, йому і не потрібно, щоб я вела діалог. 

— Я стільки для тебе зробив. — цокає язиком розчаровано. — Дав нормальний одяг, любов, житло, віру у завтрашній день, захищав від Яна, а ти носиш під серцем його виродка.

Вию із закритим ротом. Знову Тимур за своє. 

— Я не вб'ю тебе, — всміхається. — Але доведеться дещо віддати, щоб ти мала змогу жити й далі зі мною. Попереджаю, якщо відмовишся грати за моїми правилами, то дитина Яна буде мертвою. Я думав вирізати це, — на живіт погляд опускає, — з твого живота. Але тоді помреш ти. Не хочу твоєї смерті.  Втім, якщо будеш пручатися, може статися будь-що. Отже, зараз ти напишеш Яну, що їдеш зі мною в інше місто. Ти кохаєш мене. Обрала мене, — хмикає, — ніби могла колись його, що за ідіотизм. Просиш віддати мої будівлі мені. Тут поки Лекс покерує. А ми дочекаємося у безпечному місці народження дитини й, — сплескує у долоні, — почнемо наше подружнє життя з початку. 

Не знаю чому Тимур розраховує, що Ян віддасть будівлі йому. Навряд він це зробить. Навряд послухає мене. Я й не хочу цього, адже тоді можна буде попрощатися з усім, що було у мене. Навіть зі свободою. 

Тимур дістає телефон, не свій, інший якийсь. Змахує ним перед обличчям й каже, що тут моя сім-карта. Всміхається. Погляд божевільний якийсь, на губах виграє найсправжніша посмішка. Тремтіння й холод бігають моїм тілом від жаху.  Намагаюся дихати, це єдине, що можу.  Вирішила, що змусить писати самій, але ж ні, навіть у цьому він робить все по-своєму. 

Чоловік пише текст, а потім зачитує його мені від мого ж імені:

— “Яне, це Мая. Я обрала Тимура. І завжди обиратиму. Не потрібно мене рятувати чи захищати, і Тимура мучити теж не потрібно. Ми з ним кохаємо одне одного. Єдине моє прохання — віддай йому обіцяні будівлі. Благаю тебе. Наразі ми переїжджаємо, щоб ти не міг знайти нас й знову завадити щастю”. Як тобі? 

Не кажу Тимуру, що нічого не спрацює. Ян знає, що наш конфлікт дійшов до жахливого фіналу. Знає, що я тікала. Знає, що Тимур пішов за мною. Знає, що вони з ним розминулися. Єдине, чого не знає Ян, де мене шукати. В принципі, я не впевнена, що взагалі буде. Як далеко він готовий зайти, щоб досягти цілі? Сумніваюся, що порятунок входить до його планів. 

— Мені теж подобається, — сам відповідає на своє питання. — Тепер перейдемо до наших домовленостей. Попереджаю: хочеш жити — терпи. Пам'ятай кому належиш. Ти — моя. Зрозуміла? 

Я ледь помітно киваю. В очах стрімко темнішає. Відчай розриває. Ніхто мене не врятує. Ніхто не знайде. Ніхто не зможе. Я назавжди у полоні Тимура. Назавжди у пастці монстра. Дурнувата віра вбила мене і дитину. 

— Добре, тепер поїхали. Твої речі я зібрав. 

Чоловік підходить до мене. Відсахуюся як можу, та він не зважає. Хапає вище ліктя за руки й, розв'язавши власні вузли,  волочить у машину. Замикає там, сам плигає за кермо. Машина рушає. Обертаюся на кав'ярню, помічаю там тінь. Подих перехоплює. Це може бути хто завгодно. Людина виходить з-під кав'ярні, впізнаю одразу — Лекс, друг Тимура. Він все бачив і чув. Мабуть, Тимур ключі йому залишив чи щось подібне. 

Розчарування пробігається струмом по крові. Він такий самий, якщо дозволив другу творити жах зі мною. 

***

Дорога займає добрих кілька годин. У висновку Тимур привозить мене у маленьке містечко, ми ночуємо у якійсь занедбаній квартирі, а на ранок, вже на іншій машині, продовжуємо шлях далі. Він не розв'язує мене, не дає вмитися, сам годує й вливає воду, начхавши на те, що давлюся. Навіть в туалет змушена ходити під його контролем. І весь час повторює про кохання, про те, що я не дістануся Яну, що дитина побічний ефект його угоди й моєї невірності, але ми це виправимо після народження. З жахом усвідомлюю, що наступні місяці у мене не буде виходу, бо я його полонянка. Мені доведеться жити з ним, терпіти його, страждати у його руках, й відчувати постійно страх.