Глава 7

Я впираюся у стіну. Далі тікати нікуди. Очима швидко ковзаю по спальні. Зараз мені б згодився ніж, який Ян клав у спальні в його домі. Але тут ножі всі на кухні. Тут я була колись вдома…звісно ж ніде по квартирі нічого не заховано.  

— Припини. — шепочу. — Ян сказав, що торкнешся мене і бізнес…

— А хто йому скаже? — насміхається. — Я без синців, кохана. 

— Не потрібно. — мій голос тремтить від жаху, тіло стислося, я шукаю варіанти порятунку, але їх немає.

Дурепа! Яка ж я дурепа! Я не хотіла бути тією, через кого Тимуру болить, а от йому абсолютно байдуже на все. Він впивається розумінням, що може завдавати біль мені. Його не бентежить нічого, абсолютно, поки я останні тижні мучилася й намагалася виправити все й все-таки вірити в нього та моє кохання. Поки я пробувала не бачити у ньому тільки чудовисько. Поки продовжувала вірити, що все можна виправити. Тимуру чхати. Єдине, що йому подобається — знущання, де в ролі жертви я. 

— Нам потрібно вибити монстра у тобі, я не готовий терпіти дев'ять місяців виродка Яна. 

Нутрощі стають кригою. Слова Тимура викликають жах й липкий піт на спині.

— Вибити? — перепитую.

— Саме так я сказав. 

— Ні. 

Закриваю тіло руками. Обрати! Обрати! Обрати! Він чи дитина!? Звісно ж моя дитина! Вибір і справді очевидний, просто минулі надії були надто наївними, і я разом з ними. Яка ж я все-таки дурненька. Боже, ну чому, чому я завжди намагаюся бачити лише світло? Немає того світла клятого. Від самого мого народження не було, і зараз не буде. Лише біль та розчарування — ось моє життя. 

— Не підходь!

Шукаю очима телефон на тумбі. Не встигаю, Тимур хапає його першим й жбурляє у стіну. Тоді регоче злісно й наступає. Сповзаю по стіні від страху.  Я беззахисна. Абсолютно і повністю. Мені ж казав Ян, а я все: не така, як Тимур, надії, бла-бла-бла. Надії…  

Тимур замахується, я ж дію інстинктивно. Повзу рачки, діставшись приліжкової тумби хапаю лампу та, кидаю нею у чоловіка. Він скрикує, а я тікаю зі спальні у коридор. Кричу від жаху. Навіть не одразу усвідомлюю це. Тимур слідом. Забігаю на кухню й хапаю ніж. Це небезпечно, але я збираюся захищати себе і дитину до кінця. Чоловік завмирає на порозі. Посмішка, повна знущання, прикрашає його обличчя. 

— Поклади ніж, Мая.

— Не торкайся мене і я покладу.

— Тобі потрібно просто змиритися з фактом власної зради, а не брехати мені. 

— Я не зраджувала. 

— Справді? — вигинає брови.

Тримаю ніж у стиснутих пальцях, обрала найбільший, тепер його лезо дивиться на Тимура.

— Справді.

Він кидається на мене. Від несподіванки кричу, нас з чоловіком розділяють міліметри, а далі мої руки заливає чимось теплим. Тимур падає на мене, тож інстинктивно відштовхую його. Чоловік відлітає до стіни, сповзає по ній. Опускаю погляд на ніж, він червоний. Випадає з рук. Затуляю рота долонею. Ноги ватяні. Я вбила його? О боже. 

Кидаюся у ванну. Ридання рвуть на шматки. Не шкода Тимура, як не дивно. Просто, я не можу усвідомити, що дійшло до цього. Мене тепер посадять. Я народжу дитину у в'язниці. Я вбивця. Я гірше за Тимура. 

Змиваю кров, одягаюся у чисте. В голові колотнеча, думок немає. Я не знаю, що робити. Але тікаю з дому на двір. Ноги несуть у невідомому напрямку, поки задихаюся у сльозах. Від страху колотить. Не віриться, що зробила це. Я захищалася, просто захищалася, і стала ким? Скоїла таке, що ніколи сама собі не пробачу. 

Врешті-решт дістаюся гуртожитку, де живе Оксанка. Невідома сила принесла саме сюди. Підіймаюся ліфтом, крокую спільним коридором радіючи пізній годині, й стукаю у кімнату подруги. Вона відмикає з третього разу. З подивом на мене дивиться. 

— Мая? 

— Можна я у тебе побуду? — ледь чутно запитую.

— Звісно. Що сталося? 

Буквально ввалившись у кімнату падаю на своє колишнє ліжко. Адреналін виходить, тож тремчу всім тілом. Оксанка одразу пляшку води в руки вкладає й наказує пити із суворим обличчям. В очах турбота та страх. Подруга мовчки очікує поки зроблю кілька ковтків води й відійду від стресу. 

— Маюся, — повільно каже, — що сталося?

Глибоко вдихаю. Страхи розповзаються по мені, як туман накриває землю. 

— Напевно я вбила Тимура, — видихаю. 

— Незрозуміла, — бурмотить. — Напевно? Вбила?

Схлипую й починаю розповідати. Усе, що довелося пережити після весілля: про дитину, Яна, угоду, розповіді Яна й Тимура про минуле, потім про нападки мого чоловіка та знущання. Оксанка слухає з великим очима. Коли ж замовкаю, пошепки промовляє:

— І ти мовчала? 

— А що я могла казати? — шморгаю носом.

— Я б тобі одразу сказала тікати, боже… — вона затуляє рота долонею. — Нам потрібен твій брат.

— Він далеко.

— То нехай приїде! Ми ж не залишимо Тимура у квартирі? 

— Певно, я… Я… Я не знаю, що робити. Мене посадять, — давлюся риданнями. 

Оксанка терпляче чекає поки сама себе заспокою. Звичка з притулку повертається: хитаюся зі сторони в сторону пробуючи в такий спосіб вгамувати власну істерику. Всі діти в сиротинцю вчаться справлятися з життям самі, тож і вміють заспокоювати себе самі. Виходу просто іншого немає. Потім подруга підсідає до мене, обіймає і я притуляюся до неї, як до рятівного кола.

— Маєш номер Яна? — пошепки питає.

— Навіщо він? — видихаю.

— Вовчик далеко, а Ян тут. Нехай він має власну вигоду, але ти сама сказала, що пропонував допомогу. 

— Смієшся? — істерично схлипую.

— Ні. Я серйозно. 

— Тимур телефон розбив, але я номер на пам'ять знаю.

Оксанка дістає свій смартфон.

— Диктуй. 

— Боже… Це помилка. Тимур — його брат. Помста помстою, але Ян ніколи не планував його вбивство, тільки муки, — хлипаю носом. — Він перший засадить. 

— Він возив тебе до лікаря, психував через синці, не думаю, що вчинить так.