Глава 6

Решта днів минають у чистому спокої. Ян наповнює холодильник фруктам й овочами, купує вітаміни для вагітних, ми навіть іноді спілкуємося чи граємо у покер, коли чоловік не на роботі, але до розмови про Тимура, про правду, яку дізналася, про моє рішення й пропозицію Яна, не повертаємося. Ян більше не запитує нічого, не намагається маніпулювати чи щось на кшталт, він справді все сказав. Тепер рішення за мною. Рішення, яке змушена прийняти, адже колись так голосно кинула, що ніколи не оберу Яна, але тепер, я не знаю…. Мені страшно. 

Надії не здатні прогнати цю емоцію, бо ж старший брат має рацію, можливо не вийде у нас сім'ї з моїм чоловіком, можливо не збережу нічого, не поверну ту людину, яку покохала. Можливо я взагалі загину одного разу, коли він не розрахує силу… Раптом варто погодитися? Так, тоді Яну буде простіше карати брата, бо ж він кидатиме у нього моїми рішеннями, але в такому випадку я і дитина будемо під захистом. У спокої. Ніхто не буде бити. Ніхто не буде обмежувати. Мабуть, це достатня причина для зради чоловіку, якому заприсяглася бути опорою? Достатня, щоб кинути його, після слів, що ми пара? Достатня, щоб не зважати на муки совісті, бо через мене Тимуру буде боліти? 

Дитя під серцем — моя справжня кровна сім'я, мій первісток, моя надія і безмежна любов. Виходить, мені потрібно обрати: Тимур чи дитина. Вибір очевидний, правда ж? Тоді чому так складно? Боляче? Чому розповідь Яна ножем по серцю, бо вірю у розказане й не можу вкласти у голову, що Тимур насправді не такий, яким бачу його я?

День, коли потрібно їхати назад, викликає дивну тривожність. Підсвідомість волає, щоб зробила вже той вибір, щоб обрала пропозицію Яна, адже мені так класно у його домі, так спокійно й мирно. Синці майже зійшли, шкіра на обличчі більше не така бліда, а в очах фактично щез біль, який спостерігала два тижні життя з Тимуром. Востаннє виходжу на терасу й окидаю поглядом дерева за домом. Потім дивлюся на альтанку, саме тут Ян побачив синці й психував. Досі я нормально й не замислилася чому він так рознервувався. Чоловіка роздратував сам факт, що мене мучили, чи те, що це робив його брат? А може причина у вагітності племінником чи племінницею Яна? Чи йому просто боляче бачити синці на жіночому тілі, бо я не помітила, щоб сам Ян був схожим на того, хто б'є жінок. Втім, можу помилятися. Судячи з ситуації в якій наразі, я погано вмію бачити справжню сутність людей. 

З кімнати йду. Важко на серці, та я маю повернутися додому. Поки крокую в грудях росте впевненість, що маю повне право дати Тимуру ще шанс. Один маленький шанс. Останній. Я повернуся, ми поговоримо, поясню про дитя, про загрозу, і спробую змінити ставлення чоловіка до мене. Раптом вдасться? Раптом зможу? Тоді все буде добре. Тоді ми спробуємо жити, а з Яном якось буде. 

Якщо ж нічого не вдасться, піду до Оксанки на кілька днів, а далі видно буде.Далі зможу вирішити чи довіряю Яну настільки, щоб попросити у нього притулку… 

Брат Тимура привозить під багатоповерхівку. Тимур зустрічає мене, як завжди. Очікує під під'їздом. Моє серце спокійне. Більше немає трепету який відчувала дивлячись на нього. Навіть дивуюся, бо взагалі-то у грудях взагалі не ворушиться жодної емоції, ніби вмерло все. Втім, я усміхаюся йому й змахую рукою. Потім дивлюся на Яна. Він напружений, щелепа міцно стиснута.

— Дякую тобі за усе. 

— Вийду з тобою, — відрізає.

— Що? Навіщо? — нервую.

— З братом перекинусь кількома словами, — спокійно додає. 

Проковтую клубок нервів. Виходжу з авто, Ян слідом. До Тимура ми підходимо удвох. Тимур одразу цілує мене схопивши за потилицю й суне, щоб опинилася ліворуч від нього. Ян же застигає у розслабленій позі перед молодшим братом й окидає того медовими очима повними загрози. Я навіть ніколи й не бачила, щоб його погляд був таким… 

— У твоєї дружини загроза викидня, — викарбовує кожне слово тихим голосом. — Я потурбувався про дитину краще за тата, звозив до лікаря. Ґвалтування, — понижає голос, — призведе до поганих наслідків. Вона, — на мене погляд спрямовує, — частина нашої сім'ї. Ще раз побачу синці, попередня угода буде розірвана, а всі будівлі будуть віддані іншому орендарю. 

Обережно поглядаю на Тимура, мені цікава його реакція, вираз обличчя. Швидко дихаю. Настільки вражена погрозою, що не одразу й доходить її сенс. Невже справді розірве угоду, яку я так ненавиділа до весілля разом з Тимуром, заради моєї безпеки?

— Це ти про свою дитину піклуєшся, так? — зі знущанням ріже мій чоловік. — Я безплідний, братику. Зізнаєшся, що спав з Маєю? 

Цю маленьку деталь Ян, певно, не знав як і я. Медові очі, попри все, залишаються абсолютно холодними й впевненими у собі. 

— Я не спав, надто сильне її кохання до тебе, виродка. Попередив. Далі твої проблеми.

Ян йде. Не прощається, не дивиться, просто зникає у машині і їде. Тимур повертається до мене. Сіро-блакитні очі, колись такі потрібні, тепер лякають.

— Я не жалілася, — одразу шепочу. — Він сам побачив на ногах…

— Тупа дурепа, — грубо лунає. — Якщо через тебе, — крок і пальці Тимура хапають волосся та намотують пасма на пальці, пискаю, відчуваючи біль, — я втрачу свій бізнес… — він не закінчує погрозу, й так усе зрозуміло.

Сльози виступають на очах. 

— Будь ласка, — скиглю, — мені боляче.

Різко відпускає, ніби пригадує попередження брата. Хапає натомість за руку й волоче у дім. У квартиру ж фактично вштовхує, залишаючи точно на спині синець. Замикає двері й встає так, що кисень в легенях зникає. 

— Тимуре, — мій голос м'який, сповнений обережності, облизую губи й намагаюся дивитися на нього тепло, — що з нами сталося? Чому ти не віриш, що дитина твоя? Чому не хочеш спробувати здати аналізи ще раз? Чи…. Я ж ніколи тебе не дурила, хіба ти не знаєш? Моє кохання до тебе сильне, — продовжую, помітивши, що слухає, — дуже-дуже. Тільки, — роблю обережний крок, — мені стало так страшно з тобою. І боляче. — ще ближче, кладу руки на його груди. — Ти наче зірвався. Де той мій Тимур, який боявся, що втратить мене? Ми ж сім'я, правда?