Глава 5

— Що з нею сталося? 

— Він дізнався про неї й напав, коли я не очікував. Слідкував, знайшов момент, — вона була сама, я не міг забрати її з роботи, — збрехав, що він мій добрий друг і я прислав його. 

— Що він зробив? — видихаю.

Ян хитає головою. Струшує й намагається повернутися у реальність. Мабуть, спогади про вчинок брата не просто темними страхами у душі вирують. Мабуть, вони досі перед очима стоять. Наскільки ж жахливим стало те, скоїв його брат?... 

— Гадаю, цього досить. — сухо відрізає. Сідає так, щоб на мене тепер дивитися. — Достатньо правди? Причин? 

Їх розповіді схожі, і різні водночас. В кожній: один брат герой, а другий — зло. Якщо вірити Яну, стає зрозуміло, що у голові мого чоловіка повний безлад, підміна понять, або вперта впевненість, що світ викривлений. Враження, що Тимур бачить усе через криве дзеркало, в той час, як інші дивляться крізь прозоре скло. Та й, складно не повірити, надто правильно лунає розповідь, надто спокійно він її веде, не плутається, не намагається прикрасити емоційно, щоб я злякалася ще більше. Тим паче поведінка обох братів відрізняється, як небо і земля. 

— Ти мстиш за наречену чи….за все разом? 

—  Я не знаю. — щиро зізнається. — За все? Але я сподіваюся… Сподівався. Колись сподівався… — виправляється. 

— Що він змінився? — спостерігаю за чоловіком. Плечі опустилися, ніби розповідь все ж далася йому складніше, ніж він хотів би.  Ніби ситуація з рідним братом тисне. — Чому ти захотів, щоб я проводила два тижні у тебе? Я розумію тепер причини підняття оренди й інше. Не виправдовую помсту, але я…

— Я вже казав. 

— Ясно. Причини не змінні — страждання Тимура. 

— Повернімося назад, Мая. — ігнорує образу у голосі. — Тепер ти дійсно віриш, що він перестане мучити тебе? Я не знаю як сильно його потрібно кохати,—  бо ж повір, я любив його не менше, — щоб після замкнення, істерик і насилля, досі сподіватися. Він не змінився за роки, невже вважаєш, зміниться за місяці? Я намагався йому допомогти, поки брат не поліз до нареченої. Це все, на цьому я поставив крапку. Пішов шляхом батька і відрізав його з власного життя. 

“Тепер ти хочеш його знищити, бо у нього з'явилася я.” — подумки підсумовую. Я стала тригером, причиною, чому Ян повернувся. Він не сказав, але відчуваю, що він слідкував за Тимуром, тож поява у житті дівчини за якою він упадає, не стала секретом. Навпаки, я пробудила у Яна силу, збурила емоції, бо ж у нього з'явився шанс покарати брата. Помститися за завданий біль, яким би він не був. Адже не Мілка та не помічниця батька стали справжніми причинами, а наречена та те, що зробив з нею Тимур… Навіть не хочу уявляти. 

Все руйнується на очах. Прямо зараз мої надії та сподівання осипаються крихтами вниз. Серце стискається від болю. Складно повірити у слова Яна.  Він маніпулятор, це відомо точно, проте, якщо він правий, то жорстокість Тимура проблема, з якою я, ймовірно, не впораюся. Любов, тепло та піклування не виправлять нічого. Якщо робота з психологом не змогла, то як зможу я? Втім, це не скасовує того, що він мій чоловік, якого кохаю. Все одно кохаю, якби жахливо не почувалася всередині. Він батько моєї дитини. Він той, хто спіймав у пастку сіро-блакитних очей й подарував так багато любові. Це й ускладнює вибір, забирає рішучість, бо він був таким теплим, трепетним, лагідним… А тепер цього немає. І я не розумію як повернути усе назад, але й не впевнена, чи дійсно зникнення Яна, на якому наполягала, дійсно допоможе. Можливо бажання мучити людей у крові Тимура. 

Відкладаю в закуток розказане, варто зосередитися на теперішньому і ситуації, в якій опинилася я та маля. Підсвідомість нагадує, що Вовчик просив тікати від обох. Він знав лише те, що і я з розповідей Тимура, та зробив власні висновки, де головним було — зберегти мене. Не боротися проти Яна, не сподіватися на Тимура, а жити у спокої. Але куди мені йти? 

— Навіть якщо припустити, що я вірю тобі, а не Тимуру, мені не подобається ідея, де ти рятуєш мене, удавано, а насправді мстиш Тимуру.  І я не хочу бути тією, через кого ти завдаєш шкоди йому. Якщо все правда, Тимур заслуговує на покарання, але не моїми руками. А ще, лікування. 

— Ти єдина, кого він любить. Нехай і ось так….дико. Хочеш залишитися та ризикувати?  Пожаліти його після ґвалтувань? — жорстко відрізає.

Мружуся. Єдина, то тепер через мене всі мають завдавати йому шкоди? Використовувати мене? Так, Тимур покалічив мене морально й фізично, але… я ж не він, щоб діяти так само. Я не хочу бути такою ж. 

— Є ще питання: його друзі.  Я знайома з ними. Ніхто навіть не натякнув на те, що розказав ти. Лекс, його найкращий друг, сказав, що він піклується про мене, коли ти з'явився.

Ян хижо всміхається:

— Вважаєш, їм відома інша версія подій? Впевнений, Тимур у фарбах розповів брехню, який Ян страшний, таку ж, як тобі. Коли потрібно, мій брат вміє здаватися абсолютно здоровим.

— Ти сам нагадуєш, що ти страшний. Тобі самому подобається бути таким в очах інших. — відрізаю.  — Якщо Тимур дурить усіх, що він нормальний, то як дуриш ти? — провокую. 

Чоловік спирається руками на стіл. Медовим поглядом в мої зелені дивиться, обличчя суворе, губи зціплені. Красивий й небезпечний. Гора, від якої сироти тілом. Сила, з якою доводиться рахуватися, хочеш чи ні. І правда… проклята правда, яка важкістю на мою голову, бо я не довіряю Яну, але вірю у розказане. Не хочу, намагаюся відшукати хоч щось, що виведе його на чисту воду, але інтуїтивно розумію — кожне сказане слово — правда. А я не знаю, що робити з нею тепер…

— Я не герой. Я роблю те, що цікавить виключно мене. 

— Помітила.

Він смикає плечима.

— Вибір, який пропонував заради мук Тимура актуальний з простої причини — ти вагітна і надто наївна, щоб помирати під гнітом. А ти помреш. В тобі надто багато світла й віри. Терпіння. Бажання зробити його життя краще. Захистити. Мій брат не заслужив такого щастя.