Глава 4

Все, що робить Думанський — заводить авто. Мовчить. Зуби зціпив, погляд тільки прямо. Злий чомусь. Роздратований. Я стихаю. Він може бити стільці, але всередині частина мого “я” не боїться цього чоловіка. Я не довіряю через його ціль, та страху немає.  Можливо річ у тому, що він ніколи не приховував власних поганих вчинків, чи ніколи не намагався бути кращим, або ж ще з якихось причин. Або ж тому, що від нього я ще жодного разу не постраждала. Він не замикав, не мучив, навіть ніж у кімнату приніс, щоб почувалася у примарній безпеці. І досі він не торкнувся пальцем, що б там не думав Тимур. Єдине, що робив Ян — намагався через мене зашкодити брату. Втім, навіть цього жодного разу не приховав. 

Ми приїжджаємо до будівлі у два поверхи. Вона графітового кольору, з темним склом й неоновою вивіскою, котра одразу вказує де ми — “Антарес”. 

— Чому ми тут? 

— У мене справи, — відрізає, поки паркується. — Якщо почуваєшся нормально, можеш прогулятися містом. Якщо погано, я відкрию свій кабінет відпочинку, тобі зроблять чай, принесуть обід.

— Прогуляюся. 

— Добре. А потім я розповім. Хочеш правду, отримаєш. — холодно веде далі. — Можливо тоді твоя дурнувата закоханість зрозуміє, — я не бажаю зла тобі чи дитині. 

Нічого не відповідаю. Виходжу з авто й оглядаюся. Будівля знаходиться майже у центрі. За нею кілька ТЦ, а потім маленький риночок наповнений продавцями овочів та фруктів. Вирішую, що піду у торговий центр, один з. 

Чоловік каже, що у мене вільних півтори години, після він чекатиме на другому поверсі. Кивнувши, що зрозуміла, йду зі стоянки. Прокручую у голові ранок, і останні слова. “Тільки дивовижна душа здатна покохати мого брата.” — того Тимура, якого знала до появи Яна було легко покохати. Насправді значно складніше було опиратися йому, ніж, припустимо, самому Яну. Тимур викликав відчуття безпеки, особливо коли дивився сіро-блакитними очима в саму душу. 

“Ти все ще можеш обрати. Можеш знайти прихисток у моєму домі”. — Ян ніби знає, що я відчуваю, коли приїжджаю до нього. Це погано, він не має бачити полегшення, тим паче зараз, коли я щаслива дружина. 

Мої сподівання, що зникнення Яна зупинить Тимура, все одно сильні. Я вірю у цю правду, як вірянин у Бога. Тим паче Ян правий, я дуже сильно хочу нормальну сім'ю. Не маючи її в дитинстві, все у мені потребує повноцінної сім'ї, де є мама, тато і дитина. Я не хочу прирікати власне дитя на сирітство, нехай і часткове. Не хочу, щоб він чи вона, почувалася неповноцінною, як я, бо немає тата. І я кохаю Тимура. Все одно кохаю. Він образив, завдав болю, та кохання попри все жевріє у серці. Воно й здебільшого вірить у краще. Бо інша частинка мене зламалася від болю. Терпить, та як довго її стане?

Мабуть, було б легше погодитися на захист Яна, якби він не мав з цього власної вигоди. Моя віра в альтруїзм сильна, ймовірно через те, що в моїй природі бачити у людях краще, допомагати тому, що можу. Тож бажання Яна зашкодити Тимуру викликає внутрішній спротив, нехай я і сама постраждала. 

Понад годину блукаю по ТЦ. Заходжу в один магазинчик дитячих речей. Тут все таке маленьке, красиве, приємне на дотик. Дивлюся візочки, колиски, іграшки й усе, що потрібно дитині. Ніколи не думала, що воно все таке гарне. Коли підходить час повертаюся під “Антарес”. Підіймаюся на другий поверх порожніми коридорами й зустрічаю Яна.

— Ходімо, — тільки й каже.

Ми заходимо у кабінет. Не знаю чого очікувала, але все тут дуже гарне й дороге. Меблі старовинні, чи виглядають такими. Класика у її прекрасному вигляді, з бронзовими ручками й масивним столом. Він стоїть боком до панорамного затемненого вікна. Навпроти софа з вигнутими ніжками, перед нею журнальний столик з різьбою, на якому красуються шахи з напівзіграною партією. Трохи ближче до мене стоїть стіл, під ними килим у мілку квіточку, вигорівший, на перший погляд, але варто придивитися, зрозуміло, що це спеціальний ефект. Стіл завалений паперами. Стіни тут теж красиві, темні, але не чорні. На одній висить карта світу, на іншій —  карта України. Поміж, годинник, красивого відтінку бурштину. 

Ян помахом вказує, щоб сідала на софу, тож обережно обходжу журнальний столик і сідаю. Чоловік одразу ставить графен з кришталевою водою й склянку поруч, посунувши шахи. 

— Отже, — він сідає за свій красивий стіл, відкидається на спинку зручного шкіряного крісла, — почнімо, чи хочеш щось запитати? 

— Я просто хочу знати правду про всю цю ситуацію з Мілкою і тим, що між вами.

Думанський криво всміхається.

— Помічниця була з Тимуром. — просто каже. Ніяких прелюдій. — Чи, гадаєш, батьки відмовилися від власного сина просто так?  — Уважно слухаю. Навіть води не наливаю й фактично не дихаю. — Це сталося у нашому будинку. Не знаю чи мій брат казав, але наш тато військовий, не висока шишка, проте, має багато знайомих і армійський вишкіл. У нього усе за правилами, а найголовніше — не ображати слабших за себе. Помічниця була такою ж юною дівчиною, тоді вона прийшла з якимись документами, але тата вдома не було. І мене теж. Був Тимур і мама. Йому вже виповнилося вісімнадцять, і всі попередні істерики та обурення, що йому жити не дають, наче почали спадати. Ми сподівалися все налагодилося, період підліткових психів минув. Допоки батько не повернувся додому і не побачив нещасну дівчинку яку мама намагалася привести до тями. 

— Що він зробив? — напружено запитую.

— Бив, — легко кидає, проте у тоні чутно біль. — Вона вимкнулася від болю. Не буду казати яких сил вартувало зам'яти справу нашій сім'ї. Батько вліз не лише у борги, він став винен впливовим людям. Через Тимура. 

— Чому ж він казав, що це ти зробив? Його розповідь відрізняється, — обережно кажу.

— Я не змушую тебе вірити мені. — холодно хмикає. — Хочеш далі?

— Так.

— Минуло кілька років. Тоді приїхала наша двоюрідна сестра, донька татового брата — Мілка. В гості. За цей час Тимур дещо притих, принаймні ми не знали нічого про те, що він робив за межами сім'ї й вірили, що все покращилося. Всі були вдома. Ми снідали на першому поверсі, Мілка ж пішла на другий, у кімнату для дівчат. Тимур через кілька хвилин слідом. Ніхто не очікував маніакальних нападів, тим паче на сестру, тож батьки: наші й Мілки; продовжували спілкування. А я…інтуїція покликала підійнятися. До останнього подиху вірив, що все буде добре, що мій брат впорався з минулим,  робота з психологом допомогла. Даремно. Крик був тихим, з моєї спальні. Звісно ж одразу пішов туди. Там він, на ній, рота затулив моєю футболкою, а сам роздягав її.