Глава 3

Я очікувала від'їзду Яна. До ранку провела на терасі, а потім, о шостій, вийшла на задній двір, сподіваючись почути шум авто чоловіка. Але він не поїхав.  Він досі тут. Можливо не планує їхати? Можливо бажає теж познущатися? Я так жахливо заплуталася у всьому, що відбувається навколо. Тимур став монстром, я сама закрилася у клітці, і єдиний, хто витягує звідти — Ян, якому не можна довіряти, бо для цього чоловіка я просто річ, якою можна тиснути на брата. 

Сидячи в альтанці тримаю руки на животі. Тільки так знаходжу трішки спокою. Тільки завдяки дитині досі не втратила залишки розуму. Мушу триматися, попри все. Мушу сподіватися, попри все. Мушу вірити у краще, попри все. 

Минає час, сонце вже змінює положення. У двір виходить і Ян. Сьогодні спекотно, чоловік у білій футболці та таких же спортивних штанах. Босоніж. Ступає по зеленій траві сховавши руки у кишенях. Спостерігаю за ним. Руки хочуть інтуїтивно потягнутися до шиї, після нашої розмови вчора  я пішла у ванну й побачила дійсно відмітки Тимурової істерики. Змушую їх далі лежати на животі. Ян підіймається двома сходинками й сідає у білосніжне плетене крісло збоку від мене. 

— Доброго ранку, — голос цікавий, не схожий на звичного, холодного чоловіка. Навпаки, якось по-літньому привітний. 

— Доброго, — глухо у відповідь.

— Як себе почуваєш? 

Благаю себе не дивитися на нього. Не зараз, не тоді, коли ставить це питання, а я всередині помираю, помираю, помираю. 

— Нормально.

Ян стиха мугикає,  не вірить мені ані краплі. Цікавість штовхає на помилку, дивлюся на нього. З подивом відмічаю жах на чоловічому обличчі, а потім розумію — я у шортах, а мої ноги у величезних синцях. І він дивиться на них. Розглядає, неначе візерунки. Забула про це. Забула, що ноги варто було сховати. Забула, бо фактично у стані ворога почуваюся безпечно.

Одразу ж переводжу погляд вдалину, кудись на інші котеджі, які безмовними вікнами дивляться на дорогу.  Очікую хоч якихось слів: докорів, обурення, чи навіть чогось уїдливого, але Ян мовчить. Тому говорю я, дурниці, тільки напруга навколо нас вбиває. 

— Я помітила, ти не прибрав ніж з моєї спальні. 

Чоловік незрозуміло гуркотить. Знову дивлюся на нього, і тепер наштовхуюся на медові очі. В них питання, не одне, — тисяча, і на жодне я не здатна дати відповідь. 

— Він знає, що ти вагітна? — тихо, аж надто, з напругою від якої серце хід припиняє. 

Не відповідаю. Просто душа кров'ю вмита, а слова… немає їх. Бо знає, Тимур знає. Та сенсу немає апелювати вагітністю, чи захищатися нею. Ян встає, підходить ближче й сідає навпроти мене. 

— Знає? — з натиском повторює.

— Знає. — видихаю налякано.

Погляд Думанського бігає по моєму тілу. З ніг до голови сканує, вивчає, запам'ятовує. 

— Звідки синці? 

Очікування хапає свідомість в лещата. Моє тіло благає про захист, але мозок…він все ще бажає вірити в ту правду, яку так довго вбивав у голову Тимур. Наразі, сидячи у блаженному спокої, здається, що знущання мого чоловіка були просто сном, дурним та поганим, але брехливим. Лише синці кричать — то була страшна реальність. Лише вони нагадують — монстри всюди, їх найкращий сховок — красиве обличчя. 

— Звідки?! — гаркає.

Здригаюся.

— Тимур втратив контроль. — видихаю.

Ян встає. Стілець, на якому сидів, летить з альтанки й розлітається вдрузки. 

— Дитина? — напружено веде далі.

— Я не знаю… — схлипую. Не хочу ревіти перед ним, але й втримати кляті сльози не здатна.

Очікую дорікань, адже вчора я просила попри все дати нам спокій, але Ян не каже нічого, окрім сухого: “Збирайся, їдемо до лікаря”. І я корюся. Слухняно біжу в дім, переодягаюся у штани й легку кофту з довгим рукавом, а вже за хвилин десять ми мчимо у напрямку “Центру вагітних”. 

Ян досі мовчить. Він розгніваний, та я не розумію, чи на мене, чи на Тимура, а може й на нас обох. Дещо дивна реакція, хоча, між нами з Яном взагалі усе дивно.

Приїхавши в центр лікар просить піти з ним на крісло, а потім проводить додатковий огляд усюди. Подумки завдячую Яну, він залишився чекати у коридорі. Після, коли сідаю на диванчик, де при першому відвідуванні сталася панічна атака, лікар обережно питає:

— Хто вас бив? 

— Просто впала. — брешу, кривлячись від огиди до себе.

— Ваш чоловік спровокував падіння? — лікар удає спокій, та я бачу, що він напружений. — Тому що кілька таких падінь і ви можете втратити дитину. Розумієте? 

— Так.

— Тоді поговоріть про ці падіння. Уникайте їх. 

— Гаразд. З дитиною усе добре? 

— На щастя, так. Ви мені пробачите нахабність, я б хотів ще з паном Яном поговорити?

— Звісно.

Я крокую повз Думанського у коридор, а він заходить в кабінет. Хвилин десять його немає, зате коли виходить, бачу, що він блідий. Мовчки хапає за руку, виводить з центру та саджає в машину. Очікую, що поїдемо назад, та Ян не заводить авто, він просто тримається за кермо й спустошено дивиться прямо. Секунди стають хвилинами. Нервую, соваюся, пʼю воду, втім, терплю поки чоловік вирішить, що далі. В якусь секунду усвідомлюю —  я така слабка. От просто слабка й не здатна ні на що. Розраховую на Яна, чому? Знаю ж, його допомога викривлена, поламана й оманлива. Надіюся на Тимура й відновлення спокою. Надіюся на любов. Та хіба надія захистить? 

— Він ґвалтує тебе. — це не питання.

Нічого не кажу. Тоді Ян повертається, напруга в примруженому погляді така гостра. Ніби…ніби це я винна у всьому. Навіть відсуваюся ближче до дверей, інтуїтивно хапаюся за дверну ручку. Він все бачить, на коротку секунду заплющує очі, а потім повертається той чоловік, якого колись побачила у кав'ярні Тимура — суцільна брила льоду. 

— Ти все ще можеш обрати. Не заради мене чи Тимура. Заради себе і дитини. — сухо цідить крізь зуби. — Можеш бути у мене скільки завгодно. Знайти прихисток у моєму домі.