Глава 2

Так дивно вкотре приїжджати у дім Яна й кожного разу знаходити у ньому притулок. Я б не мала вбачати сховок у його будинку,  адже він ворог мого чоловіка: запеклий, злий, і певно, не кращий за чудовисько чиєю дружиною стала. Але я вбачаю…

Може у братів звичка така, спершу здаватися геть іншими людьми, а потім, коли ти у їх владі абсолютно й повністю, демонструвати справжню сутність? Можливо вони двоє  —  звірі. Можливо Тимур не брехав про вчинки Яна, просто забув розповісти про свою подобу монстра?... 

Відкладаю думки якомога далі. Немає моральних сил думати про все, враховувати слова Анаї. Почуваюся випатраною, і єдине, чого бажаю — хоча б на два тижні забути про біль. 

Я одразу йду у спальню схопивши валізу. Ян нічого не каже, втім, відчуваю на собі його погляд. Замкнувшись, розкладаю речі, а потім виходжу на свою терасу. Літній вітерець пестить шкіру, тиша навколо блаженною вуаллю лягає на все тіло. Вдихаю чистий кисень. Хапаюся за поруччя й схлипую. Рве на шматки. Кожну частинку тіла на атоми нещадно шматує життя. Гіркі сльози котяться щоками і я нарешті дозволяю їх собі. Нарешті не боюся, що Тимур почує як плачу й додасть болю. Навіть у такому прояві почуттів доводиться обмежуватися, від цього ще гірше. 

Присідаю на плетене крісло, заплющую очі й продовжую безмовно жаліти себе. Руки на животі, пестять і гладять його, в спробі захистити дитя. Я маю це зробити. Я мама. Мій обов'язок не дати немовляті страждати, як страждала я. Тимур може думати, що завгодно, але він стане батьком. 

Примарна надія торкається краєчка розуму. Шепоче, а що як дитя народиться, ми зробимо тест і він зрозуміє все? Тоді ж усе повернеться до нормального стану? Тоді Тимур знатиме, що він татко, що має дитя, сім'ю, яку варто берегти? Врешті, нехай через суперництво  з Яном склалася ситуація, яку я ненавиджу, але наразі варто визнати, саме вона рятує нас з дитиною. Та й, він справді пропонував розійтися, хотів вберегти. Просто… просто щось сталося з ним. А я ж обіцяла, ми пара, і складнощі всі разом подолаємо. Можливо не лише я тону через Тимура, можливо він теж тоне, тому й така поведінка? 

Мабуть, так і є. Я дуже хочу, щоб знайшлося виправдання Тимуру. Хто знає чи проблеми лише через Яна? Я ж нічого не знаю про бізнес, про ворогів чи друзів, про проблеми й таке інше. Я його дружина, і мушу бути вірною до кінця, бути опорою, мушу рятувати його тоді, коли він навіть того не заслуговує. Я не можу кинути його, як кинули мене, як кинула його сім'я… 

Тихий стук у двері вириває з потоку думок. Швидко витираю сльози й мчу відкривати. На порозі Ян. Сперся на одвірок, очима медовими по мені ковзає, ніби хоче побачити кожний клаптик шкіри. Я у костюмі з льону, тож одяг повністю прикриває синці. 

— Що? — хрипло запитую.

Він мружиться. В очі дивиться прямо, хоча, яке прямо, зверху нависає подібно горі, тінню накриваючи від власного зросту. Тушуюся. Бравада, коли відмикала, вивітрилася надто швидко, вистачило простої присутності чоловіка і його сили, яка тисне до землі. 

— Хочеш їсти? — питає так, ніби все у цьому клятому світі нормально, ніби я не розсипаюся вдрузки. 

Прочищаю горло. В думках одне: сподіваюся не помітно мого заплаканого обличчя. Не його справа проблеми з поведінкою Тимура. Я вже засвоїла урок: бажаючи врятувати Тимура, просити у Яна допомоги це останній варіант з усіх найгірших.

Спершу планую відмовити, але глянувши на безмежно спокійне обличчя чоловіка, вирішую погодитися.

— Так.

— Ходімо.

Ян йде, а я слідом, наздоганяю. Очікую, що будемо на кухні, але чоловік веде на двір, до альтанки. Там вже накритий стіл на двох, посередині ваза з лісовими квітами. З тихим захватом розглядаю вишукані страви: різні салати, м'ясо, фрукти, а ще величезну скляну бочку з краником наповнену майже прозорим напоєм. На дні лежить м'ята, лимон, апельсин, одразу розумію, що це мохіто. 

— Красиво, — мій голос лунає так втомлено.

Ян нічого не каже, допомагає сісти, сам займає місце навпроти. Одразу наливає склянку прохолодного мохіто й ставить поруч з моєю тарілкою. 

— Якщо бажаєш, можеш поділитися усім.

Подив надто явно відбивається на моєму обличчі.

— Усім? — виходить гірко.

— Так. Як минуло два тижні у ролі дружини? 

Чоловік розслаблений. Дивно бачити його у білосніжній сороці й штанах. Граційний, таємничий. Одяг надто разюче підкреслює його внутрішні якості, які геть не такі чисті, як тканина. Я не засуджую, більше ні. Я заплуталася, побачивши зло в очах власного чоловіка, якого так кохаю. 

— Чому тебе цікавить? 

— Вкотре бажаєш захищати Тимура? 

— Ні, просто запитую.

— Ні? — Ян відкидається на спинку стільчика. Смакує мохіто й не зводить очей з мене.

Зітхаю.

— З якою ціллю ставиш питання про мій шлюб? У вас з Тимуром домовленість яку ти сам спровокував. — спокійно кажу. — Я вдячна тобі за удавану допомогу, за спокій тут через нерви Тимура, які теж спровокував ти. Але мій шлюб тебе не стосується. Закінчуй наші місяці й тоді всі зможуть повернутися до нормального життя.

Сама не розумію чому вирішую приховати правду. Я втомилася грати у їх гру не знаючи правил. Втомилася від нервів Тимура, від істерик, психів та звинувачень. Ліміт майже вичерпано. Я на межі. Колись Ян сказав, що його брат схильний до цього, виявилося, не збрехав. Хоч у чомусь я можу бути певна — старший брат завжди готовий розказати погану правду про молодшого. 

— Справді? — хмикає насмішкувато. — Не ти просила врятувати? 

— Ти зманіпулював нами точно знаючи реакцію брата. А для мене замкнення подібні катуванням. 

Варто цим словам злетіти з язика Ян змінюється в обличчі. На секунду, але я бачу. Одразу запускає пальці у темне волосся, на мить здається беззахисним, взагалі не схожим на жорстокого маніпулятора. 

— Він ображає тебе? 

— Ні, — відрізаю.