Глава 1

Відтоді, як стала дружиною Тимура Думанського, все завжди болить. Кожна частина тіла, кожний уламок нещасної душі, кожний сантиметр шкіри. Все ниє, пульсує від болю, немов я вся уособлюю собою рану. Біль не йде. Він завжди у мені, завжди частина моєї сутності.  Навіть вночі. Навіть коли я у ванній. Навіть коли його немає вдома. 

Два тижні пекла. Чотирнадцять днів звірств. І справа не у фізичних караннях, які, за словами Тимура, — того самого, який був таким теплим, щирим, з інстинктом захисника, — я заслужила. Річ у моральному ґвалтуванні душі. Тимуру Думанському вдалося переплюнути всі роки у сиротинцю. 

Сьогодні той день, коли Ян має приїхати за мною. День, якого чекаю з нетерпінням й водночас боюся, що Тимур вигадає щось, аби я не зникла на два тижні під крилом його брата. Всміхаюся сама собі у дзеркалі. Хто знав, що страшний Ян насправді не такий вже й покидьок, на відміну від свого молодшого брата? Тимур так красиво співав про  звірства Яна, виявилося,  — звір він. Я вже й не впевнена чи правда ті розповіді про помічницю батька та Мілку. Можливо все було не так? Не Ян зашкодив жінкам? Або ж, він взагалі цього не робив? Так, пам'ятаю як чоловік реагував на мої докори цими жінками, проте, раптом я просто не знаю правди?...

Заплющую очі. Руки інтуїтивно лежать на животі. Я не знаю чи в порядку моє дитя. Не знаю чи не болить йому там, всередині мене, поки я страждаю. Самотня сльоза котиться по щоці. Я замкнулася у ванній. Тимур там, за дверима, гупає й вимагає, щоб вийшла. Глибоко вдихаю. Подумки запитую себе як вдалося завагітніти якщо мій законний чоловік впевнений — безплідний? Я ж точно пам'ятаю, що ніколи не мала іншого чоловіка. Ніколи не мала фізичних стосунків до нього. Ніколи не мала нічого з Яном. Тоді як? Найгірше, що дізнавшись про вагітність, Тимур вирішив — дитя Яна. За це він карає. За зраду, якої не було. 

Той фізичний біль якого завдав після весілля був не останнім. Щоночі він будив. Щоночі катував допитами чи спала з Яном, і щоночі чув одну й ту саму відповідь — ні. Я плакала, просила дати спокій, благала не чіпати, намагалася ставитися до нього лагідно, щоб не викликати приступу агресії. Молила його почути мене, казала про тест ДНК, намагалася боротися… тільки щоразу програвала на ліжку, притиснута його тілом до матраца. Тимур брав мене і не було більше ні краплі ніжності. Після, я замикалася у ванній, плакала, й запитувала світ, як же так сталося? Як? Невже він завжди був таким? Ні, не був. Наполегливий? Так. Наляканий, з бажанням захистити? Так. Але не був монстром. Я не впізнавала його. І не впізнаю зараз. Навіть через два тижні пекла й знущань, досі хочу вірити, що це тимчасово, що просто якось так вийшло, з часом все зміниться. 

— Ти або вийдеш, або дверей у квартирі не буде, — цідить крізь зуби мій чоловік.

Розплющую очі. Скоро приїде Ян. Скоро я матиму змогу відпочити від жаху на яке перетворилося життя. 

— Хвилинку, — мій голос тремтить. 

— Мая!

— Буквально секунду, будь ласка, — благаю. 

Тимур трішки заспокоюється.

— Я чекаю. 

Вмикаю воду, вмиваюся, натягую на бліді губи усмішку. Вона вимучена, але хіба це має значення, якщо під волоссям заховані синці, а ноги нагадують колір баклажана? 

— Йду.

Відмикаюся. Виходжу з ванної. Тимур в очі дивиться. Сіро-блакитні, такі колись рідні, а тепер чужі. 

— Ян приїхав. Чекає під будинком. 

— Добре.

— Маю питання. Він знає, що ти вагітна? 

Нависає наді мною коршуном. Відступаю, впираюся у двері.

— Ні. — брехня злітає з рота швидко. 

Чоловік всміхається. 

— Ні? 

— Це наша дитина, я вже неодноразово повторювала. Навіщо йому знати про твою дитину? 

Тимур впирається рукою над головою. 

— Можливо варто сказати? — сичить. Носом торкається щоки. Глибоко вдихає. — Я хочу, щоб він знав чия ти дружина, у чиїх руках його дитина.

Повільно вдихаю. Протистояння братів знищує мене. 

— Розбирайтеся самі. Досить, що я мушу бути з ним два тижні кожного місяця, аби ти не втратив бізнес.

— Я тебе захищаю, — відрізає грубо. — Щоб він не зміг зашкодити.

Ковтаю клубок нервів у горлі. Намагаюся дихати рівномірно. Гірко від його слів, бо шкодить не Ян, як би не дивно було… 

— Я знаю.

— То будь вдячною. 

Пальці чоловіка опиняються на горлі. Злегка тиснуть.

— Не забувай кому належиш.

— Я пам'ятаю.

— Добре. Будемо сподіватися ці два тижні Ян дасть провести на самоті, як завжди. 

— А якщо ні? — обережно питаю. — Якщо він образить? 

Тимур вигинає брови.

— Тоді постраждає його дитина.

Боже… я не можу. Ошелешено дивлюся на чоловіка й не вірю власним вухам. 

— Скажи, — тихо запитую, — ти кохав мене? 

Думанський хмикає й цілує в губи.

— Я кохаю, а не кохав. Невже мої слова нічого не варті? Ти — моя. Нічия більше. Ніколи. 

Затамовую подих. Душа плаче, кігтями дереться в ребрах, благає щось зробити, але я… я не можу, не знаю як. Надія тліє. Надія, що це поганий сон. Надія, що Тимур одумається, зрозуміє — скоїв помилку. Не може ж бути так погано? Ми ж присягалися на весіллі не лише бути в горі та радості. Ми присягалися як пара проживати всі складнощі разом, але попри все триматися за руки й кохати одне одного. Підтримувати. Не давати впасти. 

А я стою тут й падаю. Падаю та падаю. Він штовхнув. Він дивиться як лечу вниз і нічого не робить. Чому? Де то кохання? Де той Тимур, який залицявся, був цікавим співрозмовником? Де той чоловік, який оберігав, хотів розійтися, тільки б не дати Яну використати мене? Де він? 

— Повтори! — наказує.

— Я твоя, — вивчені слова злітають з язика легко.

У пастці. У клітці з чотирьох стін. У полоні чоловіка, який ненавидить значно сильніше, ніж кохає, який не вірить мені, який бажає спопелити. 

— Добре. 

Нарешті відступає. Нарешті руки більше не тримають притиснутою до стіни. Видихаю, непомітно, щоб не бачив наскільки легше дихається, коли він не займає увесь простір. Все ще намагаюся твердо та гордо на нього дивитися. Я зламалася, але такий злам здатна витримати. Поки що.