Епілог

Розгублююся. Задкую, впираюся у стіну. Нас з Тимуром розділяє тільки ліжко, і я не розумію чому думаю про те, що зараз між нами. 

— Наша, — повільно відповідаю. — Дитина наша. 

Він обходить ліжко. Встає впритул й раптом його пальці опиняються на моїй шиї. Не стискають, але відчутно тримають.

— Скільки місяців? 

— Дванадцять тижнів…. — лепечу.

Тимур рахує. Господи, він рахує тижні. А я перетворилася на глибу льоду, яка не здатна навіть рухнутися. 

— Якраз тоді, коли ти провела перші два тижні у Яна? 

— Ні. — видихаю. — Ні. 

— Що ти брешеш? — гарчить зле. 

— Я зробила тест тоді, коли ти тримав мене під замком! Дізналася, коли пішла на вулицю і під домом зустріла твого брата, — панічно шепочу. 

— Легко брехати, коли кілька днів чи тиждень, нічого не змінюють. — холодно лунає. — Чому раніше не сказала? І де гарантія, — наближається до вуха, — що ти не брешеш про строки? 

— Тимуре, — благально, — мені нічим дихати.

Але він не забирає пальці, чомусь навпаки, вони стискаються навколо шиї сильніше. 

— Зізнайся, дитина від Яна? — питання боляче ріже.

— Наша. Чому вона має бути від Яна? — мій голос зривається, хрипить. 

— Тому що ти з ним спала! Як ти сказала тоді, коли повернулася — він чесний?!

— Боже, я просто не хотіла охорони й не вбачала у ньому загрози життю. От і все! — вигукую з усіх сил. 

— То вбачай у мені, — гарчить, — я не віддам тебе Яну!

— Я і не планую бути кимось для твого Яна! — зриваюся. — Не я віддала тебе йому на два тижні! Не я захотіла зберегти гроші! Бо якби на твоєму місці була я, то знаєш, що  б зробила? — кричу вже й хапаюся за руку Тимура бажаючи її скинути. — Я б просто забрала кохану людину і поїхала далеко-далеко! 

— Я тобі казав, — кричить і він, — це заради тебе! Не маєш права дорікати! 

— Справді? — штовхаю його.

Тимур не очікував подібного. Хитнувшись, робить крок назад, щоб встояти, і я штовхаю ще раз. 

— Ти продав мене власному брату, бо ви не здатні удвох розв'язати власні проблеми! Я казала, Ян користується мною, щоб зашкодити тобі! Втім, ти все одно граєш у його гру! Мені байдуже що між вами, я погодилася на твоє прохання та умови Яна, бо кохаю тебе понад усе, то як ти смієш казати ніби я спала з ним? Ніби маля не наше, а його? — кричу.

Те, що стається далі, вбиває частинку мене. Тимур б'є. Б'є необережно, по обличчю, сильно. Падаю на підлогу, рука сама лягає на щоку, яка горить. Приниження випалює в мені діру. Я знову у минулому, знову там, у сиротинцю, де вихователям можна було усе. 

— Ти сама винна, — крижаним тоном прирікає усе на провал. — Ти мене довела.

Відповзаю. Встаю. Він забув, що я дикунка. Забув, яка я буваю, попри природну м'якість та покору. 

— Ні. Винен тільки ти. 

Розвертаюся, йду у гардеробну й одягаю джинси та топ. На ходу взуваю кросівки.

— Куди це ти? — сичить.

— Йду від тебе.

— О, це ти вмієш прекрасно! 

— Через тебе ж!

— Спробуй вийти! — хапає за руку.

— Не торкайся, — фиркаю. — Спершу зрозумій, що ти робиш з нами!

— Мая, — з попередженням лунає. Я вириваюся, хапаю сумочку, телефон й біжу до дверей. — Мая, стій!

Хапаюся за дверну ручку. Не встигаю. Тимур хапає за розпущене волосся та тягне на себе. Від несподіванки, втрачаю орієнтацію. Чоловік штовхає у спину, падаю на коліна. Тоді хапає за волосся ще раз й б'є мною в стіну. Миттю замовкаю. Затуляю руками живіт і перетворююся на статую. Тимур присідає, обхоплює потилицю й гарчить в обличчя:

— Ніхто тебе не врятує, Мая. Я сказав, ти — моя. Моя. Ти не маєш права тікати. Не маєш права огризатися. Не маєш права показувати непокірність. Єдине, що тобі дозволено — бути моєю. Я впевнений, ти спала з Яном, тому що там, — з огидою на живіт дивиться, — не моя дитина. Я безплідний. 

Біль пронизує мене наскрізь. Буквально випалює всі внутрішні органи. Я опинилася у пастці звіра. Назавжди. 

— Але мені буде приємно знати, — додає, — що дитина Яна у моїх руках. 

— Ти чудовисько, — шепочу.

— Тепер нас розлучить тільки смерть, — всміхається він. 

Аромату дощу більше немає. Тільки запах алкоголю, безнадії й повного провалу. Тимур звабив коханням, а тепер вб'є ненавистю. 

Кінець. 

Стефанія Лін, 2024 рік.

Але зачекайте, це не все! Попереду на нас чекає шалене продовження. Історія Дива та двох братів Думанських не закінчена! Тож, приєднуйтеся до читання книги “Дотик ненависті”.  Перша глава з'явиться вже у понеділок, 15 липня, на сайті. 

Анотація: Він перетворив моє життя на пекло.  Хто знав, що під маскою доброти ховається монстр? Тепер я заручниця двох братів, і з кожним проводжу два тижні по черзі. Один з них — мій законний чоловік, який травить ненавистю та знущаннями, попри те, що вагітна від нього. Інший, який за розповідями усіх — чисте зло, — намагається врятувати. Він теж монстр, але під личиною зла ховається дещо справжнє й чисте, видиме лише мені. Він приховує таємниці, і поводиться зі мною так, немов я вже належу йому. І він єдиний, хто може врятувати мене від власного брата… якщо я оберу його.