Глава 20

Я прокидаюся першою. Внутрішні хвилювання розривають зсередини. Сьогодні не просто день нашого з Тимуром весілля, сьогодні той самий день, коли я скажу про нашу дитину, коли покажу фото немовляти, коли ми станемо повноцінною сім'єю. Передчуття сиротами бігають по шкірі поки блукаю по квартирі й намагаюся займатися рутинними справами перед тим як прийдуть дівчата з салонів краси, щоб підготувати до ролі нареченої. Цю ніч ми з Тимуром провели не разом, він ночував у Лекса, зате Оксанка, Вовчик та Анютка зі мною. 

Тихенько виходжу на балкон. Літнє сонце тільки прокидається. Жовтий диск поволі сходить з-за горизонту все вище й вище. Спекотно. Нічна прохолода пішла разом з темрявою. Глибоко вдихаю повітря. Легені наповнюються киснем, рука інтуїтивно лягає на живіт. Позаду чую кроки, обертаюся, це Вовчик, ще такий заспаний, але все одно симпатичний. Вчора ввечері розповів, що познайомився з дівчиною у тому містечку, де наразі служить, і в них все лихо закрутилося. Я тільки рада. Мені хочеться, щоб та дівчинка кохала його так сильно, як я кохаю Тимура. 

— Ще не рухається? — очима на живіт вказує.

— Скоро, — м'яко усміхаюся. Довелося потайки відвідувати “Центр вагітних” з подачі Яна. Він оплатив повний пакет ведення вагітності. — Майже дванадцять тижнів, казали лікарі, що рухи почну відчувати десь з сімнадцятого.

Вовчик лагідно кладе руку на живіт.

— Уявляєш, це перша дитя у нашій родині, яке не буде кинутим? 

Сльози миттю на очах виступають, ніс, впевнена, червоніє, бо дуже вже ніжний погляд у брата.

— Так, малятку пощастить, він матиме тітку і дядька, яких його мама любить найсильніше.

— Йому? Гадаєш, буде хлопчик? 

— Не знаю, — притуляюся до Вовчика, він завжди моя опора, у будь-якій ситуації. 

— Ти точно впевнена? 

Я знаю про що запитує. Його турбує весілля з Тимуром після усіх ситуацій, коли я була у пастці.

— Все нормально, він заспокоївся, більше не замикає. А з Яном… — стенаю плечима, — доведеться потерпіти. Попри ненависть до брата до мене він ставиться напрочуд….добре.

— Чому ж? — уважні каро-зелені очі вглядаються у мої. Ми з братом одного зросту. Рідні, але досить різні: я худорлява, а він та Анютка мають круглі щічки та здебільшого пухку статуру. 

— Це важливо? 

— Гадаю, так.

— Я не думала. Яка різниця чи його ставлення повне доброти до мене, якщо він точно знає, що завдає болю через страждання Тимура? 

— Залиш їх розборки їм. Я не хочу, щоб ти постраждала через це ще більше.

Усміхаюся.

— Все буде добре. Тимур враховує мої бажання. Сьогодні я скажу йому про вагітність, тож він зробить все аби пришвидшити розборки.

Вовчик хитає головою, але більше нічого не каже. 

Час біжить швидко. За розмовою з братом минає достатньо часу, потім сніданок  і збори. Приїжджає Оксанка,  смішна така, кудахче про те, яка я гарна, поки дівчата з салонів наводять красу, і все фотографує. Тимур хотів найняти професійного фотографа, але подруга виборола право зайняти його місце. Вовчик допомагає зі зборами Анюті, згодом і їй наводять красу. Незчуваюся, бо вже потрібно їхати. Всією процесією ми спускаємося вниз, де нас чекає кілька чорних джипів. Свідком у мене стала Оксанка, у Тимура —  Лекс. 

Поки їдемо на церемонію, — її організацією займався Тимур й агенція з влаштування весіль, — нервую. Розглядаю Анютку, яка сидить по інший бік від мене. Круглі щічки, кирпатий носик гордо й радісно задертий. 

— Страшно? — запитує вона. Оксанка сміється. З нашої родини саме Анюта завжди з тих, хто за словом у кишеню не полізе. Я — дикунка, ніде правди діти, а ще наївна та довірлива, за словами сестри. Вовчик — розумний та логічний. А вона бунтарка. 

— Трішки.

— Не бійся. — твердо промовляє. — Тимур має радіти, що у нього є ти.

— Справді? 

— Звісно, — вона усміхається, — я ж радію.

Міцно обіймаю Анюту. Її слова не зупиняють внутрішній мандраж, але все одно дарують трішки спокою. 

Діставшись потрібного місця виходжу з авто. Вовчик допомагає, Оксанка тримає двері джипа. Оглядаю місцевість, поки до нас біжить організаторка. Тут красиво усе. Місцина у лісі, вхід у який утворює тунель завішаний гліциніями білого кольору. Серед них заплуталися ліхтарики подібні до світлячків. А там, за тунелем, видніється великий майданчик заставлений стільчиками, які розділяє червона доріжка. Вона веде до арки прикрашеної трояндами та зеленими рослинами назв яких не знаю. Все таке красиве, як у кіно. 

— Гості вже на місцях, — сповіщає організаторка. Дівчина років двадцяти п'яти й миловидного вигляду. — Зараз скажу нареченому і починаємо, чи вам потрібен час? 

— Ні, я готова, — одразу відповідаю. 

— Добре. Я вас покличу. 

Поки джип паркується ми входимо у тунель, під гліцинії. Оксанка фотографує нас звідусіль, Вовчик встає справа від мене, Анюта зліва. Минає хвилин десять, починає грати музика й поруч з нами виростає та сама дівчина. Ласкаво просить йти вперед, а сама супроводжує непомітно, ховаючись поміж дерев. 

Тремтіння посилюється. Чи сподівалася я, коли бігла на потяг, що саме у вагоні зустріну свою долю? Можливо життя дійсно краще знає і випадковості не випадкові? Мабуть, так. Я пам'ятаю як підганяла Оксанку, як сердилася, що вона застрягла з тими циганами. Пам'ятаю, як Тимур дивився на мене тоді своїми холодними очима й пахнув дощем. Сам світ зводив нас й змушував почати стосунки, адже як інакше пояснити дивні збіги й зустрічі впродовж місяців? 

А тепер я тут, йду до вівтаря в білосніжній сукні, оточена ароматами квітів, близькими людьми, під серцем моє дитя, і я найщасливіша. Вірю, що все буде прекрасно. Вірю, що шлюб з Тимуром зробить мене найщасливішою у світі. Вірю, що тепер моя сім'я складається не тільки з брата та сестри, тепер нас не троє, а п'ятеро. 

Кожний крок віддає у серці гупанням. Пульс  шаленіє, чую тільки його. Нарешті бачу Тимура, він стоїть з усмішкою, позаду нього Лекс. Він такий красивий: чорний смокінг пасує чоловіку. Усміхаюся у відповідь. Хочу пришвидшитися, тільки буде виглядати дивно, тож змушую власні ноги ступати розмірено й спокійно.