Глава 19

Всі погляди вкотре на мені, як і самого Думанського. Золотаві очі на секунду пропускають  емоції, тож стає неможливо не помітити зацікавленість. Хитро всміхаюся. Зазвичай не поводжуся так, але з ним хочеться бути сильнішою, аніж здається. 

— Яким же секретом Яна ти можеш володіти? — мружиться Марат.

— Програю, скажу. 

Чесно кажучи, насправді це блеф, бо єдиний секрет, який я вважаю таким, його спроба змусити обрати наприкінці не Тимура. Більше я нічого не маю. Та й вже вирішила, що йому насправді не потрібний вибір, це все такий самий блеф, аби позлити брата. 

— Стає цікаво, — сміється Тіма. — Ти мені подобаєшся. 

Він кладе четверту і п'яту карту. Аная регоче й каже, що у неї пара. Марат всміхається, бо у нього стріт. Залишилися я та Ян. Першим відкриває карти він, і всі свистять, у нього флеш. Отже, перемога за ним. Аная одразу ж дивиться на мене й просить відкрити свої. 

— Що ж, я готовий почути секрет Яна. 

Обережно кладу карти на стіл, і тоді усі замовкають буквально на кілька секунд. У мене флеш.

— Я перемогла? — уточнюю, оглядаючи усіх.

— Саме так, диво, — в очі мої твердо дивлячись, відрізає Думанський, і ліниво відкидається на спинку стільчика.

— Не почути нам секре-е-е-е-т Яна, — удавано трагічно бурчить Тіма. 

— А ми сподівалися, — сміється Аная. 

Марат нічого не каже, лише всміхається, поглядаючи то на мене, то на Думанського, який вивчає мене. Хочеться втекти, сховатися від золотих очей, але вони немов сонце у зеніті, коли ти перебуваєш на дворі серед поля — ніде сховатися куди б не подалася. 

— Один правдивий факт, — чітко вимовляю, змушуючи себе у відповідь на брата Тимура дивитися. — Про тебе.

Очікую, що почне відмовлятися, але ні, Ян бере у Тіми склянку з напоєм й робить кілька ковтків, демонструючи повну покору програшу. 

— Запитуй.

— А можна відкласти або запитати сам на сам?

Аная і Тіма розчаровано видихають. Марат коментує:

— Всі хочуть знати один факт про Яна.

— Хіба ви не знаєте всі секрети друга? — уважно в очі Марата зазираю. Не знаю, що там шукаю, підтвердження божевільності Яна? 

— Знаємо, — в тон відрізає. — Як і він наші. 

— Повернімося до призів Маї, — втручається Аная. — З мене навчання танцю, а з Марата, — виспівує радісно, — книги. Ти любиш книги? 

— Насправді обожнюю, — неможливо почуватися незручно поруч з цією дівчиною. 

— Марат, — вона повертається до чоловіка, його сірі очі кольору асфальту виблискують цікавими емоціями, ніби він у захваті від Анаї. — Завтра ти зобов'язаний привезти книги сюди.

— Вона не тут живе, — Ян стежить за моєю поведінкою. — Я дам адресу. Туди привезете.

Зіщуливши погляд встаю з-за столу.

— Навіщо? — питання лише до Яна. — Щоб зайвий раз вказати йому на те, що я тут? 

Всі стихають. Не хочу влаштовувати сцену, псувати відпочинок, не у моїх правилах скандалами привертати увагу. Але й залишити все як є теж не можу. Я не дам ображати Тимура ще більше, ніж вже це робить Ян. 

— Дякую вам усім, — обводжу поглядами трьох гостей, — я дуже втомилася, піду до себе. — намагаюся голос  зробити теплим й добрим, але тремтіння гніву все одно відчутне.

Попрощавшись, повертаюся до спальні. Минає буквально хвилин десять і у двері стукають, а потім вони відкриваються. Аная стоїть на порозі з несміливою усмішкою й благанням в очах не відштовхувати. 

— Іноді чоловіки втомлюють, — привітно каже, — ти не проти жіночої компанії? 

— Ні, — сідаю на ліжко й рукою запрошую дівчину у кімнату.

— Не сердься на Яна. Ми всі знаємо…чому ти тут. 

— І вас нічого не дивує? — хмикаю.

Дівчина сідає у крісло оббите тканиною букле. Закидає ногу на ногу та ліниво спирається на спинку.

— Ні. А повинне? 

Гірка усмішка спопеляє мене зсередини. Звісно не повинне, бо швидше за все він сказав, що це я попросила, от і все. Навряд Ян пояснював друзям, що це його план. Від цього болить все всередині.  Страхи, підозри, нерозуміння, порада брата й поведінка обох Думанських вибиває з-під ніг землю. Все таке невизначене, сповнене очікування майбутнього в якому ми повернемося до тихих днів, як у минулому. Чомусь цього разу значно складніше перебувати у Яна. 

— Ян прийшов, щоб помучити брата. — дивно, але вдається сказати це спокійно. Коли я розповідала Вовчику, то емоції рвали на шматки, а зараз я володію ними. — Ми жили, нікого не чіпали, а тут сюрприз на зимові свята. 

Аная уважно слухає, карі очі повільно ковзають по моєму обличчю, поки вони нічого не виказують. Дівчина спокійна, впевнена, врівноважена. Розраховую хоч на якусь реакцію, коли веду розповідь далі, та вона розчаровує повним контролем власних емоцій. 

— Я просто не розумію, що такого міг скоїти Тимур, щоб Ян так сильно ненавидів його… — втомлено кажу. Єдиний факт який я приховала — вагітність. — Не розумію чому стала розмінною монетою у помсті Яна. Тобто, — одразу виправляюся, — я важіль через який він тисне на брата, але… Мені складно. Тимур психує, Ян спокійний, а мені доводиться бути між ними. 

Дівчина м'яко усміхається. Підхоплює пальцем чорне пасмо й закручує його навколо нього.

— Якщо ти глянеш на цю ситуацію інакше, що ти побачиш? 

— Конкретніше. 

Аная сідає зручніше, закладає ноги на крісло.

— Тобі погано у Яна? Він пообіцяв тобі спокій, витягнув з-під замка Тимура. Хіба це проблема? — підтверджує, що Ян розповів тільки це. 

— Ні, але інше — проблема.

— Між ними війна, — стенає плечима. — Тимур схильний перебільшувати, влаштовувати істерики й скидати провину з себе на когось іншого. 

— Тобто, коли Ян чіплявся до помічниці батька, коли Мілка постраждала через нього, а потім швидше за все через маніпулювання, змінила власні слова — винен Тимур? Не Ян? 

— Це все, що ти знаєш? 

— Є інші ситуації? Чи шантаж Яна, тиск на брата, безпідставне підвищення вартості оренди — нормально? Я читала, “Антарес” допомагає бізнесам, а не змушує втратити все.