Глава 18

Час до вечора спливає швидко. Якось пропускаю мить, коли дім наповнюється голосами гостей Думанського. Спершу вирішую, що не збираюся спускатися вниз, навіщо мені знайомство з друзями Яна, якщо я впевнена у їх схожості до нього. Швидше за все вони такі ж самі соціопати. Але через годину після початку зустрічі, розумію, що просто не можу сидіти у спальні. Сміх, м'які голоси, — жіночі та чоловічі, — буквально ваблять хоча б поглянути на тих, хто веде дружбу з Думанським. 

Переодягнувшись у муслінову сукню із довгим рукавом кольору сонця йду у вітальню. Перше, що помічаю, окрім людей — щось на кшталт шведського стола. Він стоїть трішки збоку, заповнений різними закусками та заставлений келихами які вже наповнені напоями. Ні офіціантів, ні когось, хто б обслуговував гостей, немає, вони самі. Друге, що впадає в очі — сам Ян. Не думала, що золотаві очі можуть бути сповнені теплих емоцій. Серед жінки та трьох чоловіків він геть інший. Розслаблений, м'язи не напружені, а обличчя виказує абсолютний спокій. Він про щось сперечається з жінкою, яка виглядає наче зійшла зі сторінок індійських книг. Одяг на ній сучасний: джинси й топ з довгим рукавом; але волосся густе та чорне, а між бровами характерна крапочка. Та й риси її обличчя чітко вказують, що вона не з наших регіонів. Їх спір дружній, приємний, сповнений теплих емоцій. 

Вона щось каже Яну, поки я завмерла поміж одвірок, і він одразу спрямовує погляд на мене. Мабуть, навіть зайнята розмовою, помічає швидше за інших.  На губах чоловіка починає блукати ледь помітна усмішка. Щира, яку бачу вперше. Можливо, вона нагадує мені сонце. Можливо, вона перетворює його зі злого брата та ката, на людину. Можливо вона подобається мені. 

— Мая, — голосно промовляє Ян. — Радий, що ти все ж вирішила познайомитися з моєю сім'єю.

Вигинаю брови із мовчазним запитанням та очікуванням пояснення чому так назвав цих людей, і роблю крок вперед. Двоє чоловіків віку Яна повертаються до мене. Тепер погляди усіх на мені. Відчуваю, що обличчя стає червоним. Опускаю очі, але дівчина східної зовнішності одразу опиняється поруч, хапає за руку, — чого я ніяк не очікувала, — й широко усміхаючись, знайомиться першою.

— Привіт, Мая, раді тебе бачити. Ти на відкриті роти хлопців не зважай, бо вони очікували побачити нещасну дівчину, а ти виглядаєш шикарно. Я — Аная. 

Я несміливо їй усміхаюся й несвідомо переводжу погляд на роти хлопців. Кожний з них красивий якоюсь своєю особливою красою. Їх не назвеш еталонами, проте… Один вищий, волосся чорне, у хаосі на голові, шкіра бліда, а очі сині настільки, що складно відвести від них погляд, мов волошки. Його риси обличчя витончені, аристократичні, холодні, втім, помічаю в них м'які лінії, котрі згладжують враження про нього, як про байдужого чоловіка. Другий дещо нижчий за чорнявого, у нього волосся темно-каштанове, коротке, а шкіра оливкова. Погляд нагадує вищир орла, настільки розумний, мудрий, хижий. Удвох вони уособлюють собою силу та непокірність світовим порядкам. 

Обережно дивлюся на Яна. Темного, майже кольору чорного шоколаду волосся й медові очі, вигідно підкреслюють небезпечну красу. Котяча грація лише у нього, двоє друзів навпаки, відчуваються дещо не так. Той, що чорнявий, швидше за все звик зваблювати жінок одними очима й легкою посмішкою. Той, що нижчий, мабуть, підкоряє світ власним розумом та ерудицією. Принаймні враження такі. 

— Тіма, — салютує чорнявий рукою, якою тримає канапку. 

Усміхаюся йому у відповідь.

— Марат, — той, що з поглядом орла. Він не усміхається, навпаки, вивчає мене навіть не приховуючи.

— Мая, дуже приємно, — злегка хриплим голосом промовляю.

— Приєднуйся, — Аная бере мене за руку широко усміхаючись. — Ми поки вечеряємо, а потім будемо грати. 

— Грати? — намагаюся не показувати подиву.

— Смішно, вірно? — питання лунає від Тіми. — Я теж кажу, що ми не діти, але хіба доведеш щось Анаї? Зате після нас очікує танець від неї. 

— Я з Індії, — підтверджує здогадки. — Хлопці люблять потім насолодитися танцями.Але хто сказав, що цього разу їм вдасться перемогти? — насміхається, в голосі багато любові, духу суперництва. 

Якщо їй не соромно танцювати перед трьома чоловіками, це чудово. Я б не змогла, тим паче східні танці досить відкриті, провокативні, гарячі. Але вона не я. Аная явно точно вміє та знає як звабити чоловіка. 

— Я зможу подивитися танець теж? 

— Якщо переможеш. Що скажеш про покер? У нас сьогодні у планах він, — це вже каже Марат. 

— Отже, правила прості: щоб побачити танець Анаї, потрібно перемогти? — уточнюю. Намагаюся влитися. 

— Так, — це відповідає Ян. — Ти грала колись? 

Хитаю головою. Аная веде до столу й пропонує канапки. Вона постійно щось розповідає. Вдячна їй за це, бо дзвінкий голос розганяє незручну тишу, котра запала з моєю появою. Кожний з друзів Яна навіть не намагається приховати, що вони вивчають мене. Не впевнена, чи в курсі вони домовленостей братів, та й не певна, що хотіла б цього. Навряд нормально починати перше знайомство з відомостей, що я стала розмінною монетою у грі Яна, яку веде проти Тимура. 

В якусь мить розумію, що вже жую канапку й слухаю Анаю, котра розповідає правила. Тіма в цей час її перебиває й каже, що зрозумію все походу, бо враховуючи моє невміння, першу гру зіграємо пробну. Коли запитую на що гратимемо, Марат відповідає, що можна поставити будь-що, але правила для всіх однакові, тож якщо я програла, припустимо, шкарпетки, а Тіма авто, то змушені віддати це начхавши на вартість. Аная жартома розказує, що одного разу програла мішок старих речей, надуривши хлопців, що там цінні речі. Як потім додає Тіма іноді чим божевільніша ставка, тим цікавіше. Та й, не завжди потрібно ставити річ, буває, грають на обіцянки чи шалені вчинки. Не уточнюю рівень шаленості, вони ж врешті, дорослі люди, це мені дев'ятнадцять, але… чомусь виникає підозра, що подекуди ті шалені вчинки дійсно божевільні.