Глава 17

Не думала, що кинуті слова Яна так глибоко ранять. Врешті, мене ж не вперше ображають, подумаєш, це зробив брат-соціопат мого коханого? У мене тисяча причин його ненавидіти й залишатися байдужою до його слів.Тисяча причин злитися… А я хвилююся через те, що єдина справжня причина чому я тут — Тимур. Точніше, бажання Яна помучити його. Чому, невідомо… враховуючи, що з них двох саме Ян полюбляє знущатися з інших. Що ж такого міг зробити Тимур, щоб викликати подібні бажання?  Хоча, хто знає яка логіка у таких людей, як Ян? Вони щось роблять тому, що можуть, от і все. 

Вирішую, що внутрішні хвилювання тривожать, адже вперше у житті я підсвідомо вирішила, що мене бажає отримати ще хтось. Що є людина, якій я потрібна і все, крапка. З невідомих потреб серця чи душі… Врешті-решт, я завжди була кинута, не потрібна, а тут вимога обрати, і не я в ролі товару, а саме я змушена робити вибір, наче маю на це право, наче я не якась там сирота, одна з….  Наче я важлива й потрібна. 

Тільки варто забути про це. Все лише фасад плану Яна аби позлити Тимура. Не потрібна йому ні я, ні молодший брат, як особистості. Яна цікавлять виключно страждання Тимура, тож і вибору потім не буде ніякого. Не розумію чому ображає нова правда? Я все одно б не обирала. Все одно б повернулася до Тимура… 

Лежачи у ліжку після вечері, якою смакувала на самоті, пригадую нашу розмову і попередження Тимура. Він наголосив на ницих бажаннях брата. Не забув і про його вподобання знущаннях з жінок. Досі перед очима обличчя коханого, він розповідав, і розумів, що його страхи не просто стали реальними, а він сам привів нас до цього через безвихідь й тиск Яна. Від цього йому ще гірше. Адже тепер не якась чужа жінка у руках Яна, а я — його кохана бджілочка. 

Враховуючи логічні висновки Вовчика, якими я не ділилася з Тимуром, схильна наразі все ж звинувачувати саме Яна, не себе чи мого нареченого. Якщо ще раніше вважала себе винуватицею колотнечі через слабкість й Тимурові заборони, то тепер розумію — Ян справді знайшов важіль, якими вдало користується, щоб псувати наші життя. А я опинилася між молотом та ковадлом через бажання одного брата зіпсувати існування іншому, з яких причин це не відбувалося б. Бо ж не Тимур прийшов до Яна з вимогами, а навпаки. 

Наступного ранку прокидаюся зі світанком. Сон не йде, в голові постійно роздуми, страхи, припущення. Судячи з поведінки Яна, він справді може тримати мене у заручниках обставин більше, ніж кілька місяців. Доти, допоки не вирішить, що катувати Тимура вже немає сенсу, бо він зламався. Можливо це розумна думка. Можливо варто обдурити Яна й удати, наче він вже зламаний? І я разом з ним. 

Відкидаю усе у далекий ящик на дні таких же. Надто багато роздумів. Надто багато страхів й варіантів як усе може закінчитися. Потрібно зосередитися на іншому — витримати два тижні, адже гарантій, що я проведу їх так само мирно, немає.

Спускаюся на кухню. Вмикаю електричний чайник. Прогнавши з голови все, розглядаю дерева за вікном. Легка сива димка блукає поміж гілок й плавно тече до альтанки завішаної білосніжними тюлями. Вона надає чарівності й містичності двору. Мені хочеться туди. Глибоко вдихнути тишу, насолодитися повільним ранком природи й стати частиною цього спокою. 

Швидко заварюю чай, хапаю з холодильника вчорашні бутерброди, які не змогла з'їсти, й виходжу на задній двір. Прохолодне повітря проникає у кожну пору. Шкіра миттю реагує, тим паче я лише у піжамній кофті та штанах. Ставлю чашку з тарілкою на столик в альтанці, дістаю звідти крісло-мішок й тягну на середину, щоб мати змогу споглядати як сива димка гуляє за парканом. Всівшись, нарешті робою перший ковток запашного напою й куштую бутерброд. 

Все життя не вистачало подібних моментів. У сиротинцю усамітнитися неможливо, всюди завжди повно людей. Єдина мить, коли все ж вдавалося — тебе замикали у темній коморі. Тільки тоді не виходило насолодитися тишею, адже зсередини зжирали страхи. А от подібне усамітнення, коли є змога сидіти під світлим небом й шукати на ньому перші промені сонця,  коли можна смакувати чаєм і глибоко втягувати в себе чистий кисень, — цінно й ново. 

Чую кілька тихих кроків позаду. Не обертаюся, знаю й так, що це Ян. Тіло інстинктивно напружується, в голові стає взагалі порожньо. Втім, все одно дивне відчуття спокою теж нікуди не йде. Усвідомлення присутності чоловіка позаду не заважає. Подумки картаю себе. Змушую мозок пригадати те, чому я тут насправді, і що це не було моїм бажанням. 

— Є щось неймовірне у світанках, — першим говорить він.

Складно зрозуміти голос, визначити настрій Яна. Він вміло приховує емоції, і випускає їх лише тоді, коли йому вигідно чи потрібно. 

— Особливо, коли ти хочеш усамітнитися. — вирішую вколоти його.

— Гадаю, у тебе було достатньо часу для усамітнення, під замком.

Не пропускаю повз вказання не недолік брата. Ян сідає поруч зі мною, прямо на вогку траву. Він у чорних  спортивних штанах та такій же футболці. На ногах дорогі кросівки, впевнена, з якоїсь супер нової колекції. 

— Що ти бажаєш почути у відповідь від вагітної дівки брата? — навмисно спокійно запитую. Я теж вмію вказувати на недоліки. 

Чоловік всміхається кутиком губ. Бере бутерброд з тарілки, куштує його вдивляючись туди ж, куди і я — на дерева. Кутовим зором слідкую за ним. Обличчя не виказує нічого, погляд спрямований прямо, поза розслаблена. Здається, не планує відповідати на докір. 

— Розкажи мені щось про себе. — прошу. 

Не знаю навіщо. Який сенс дізнаватися про нього хоч щось, коли я кохаю його брата, а він покидьок? Для чого взагалі пізнавати соціопата? Щоб зрозуміти ціль? Так, мабуть. Я повинна зрозуміти його, щоб врятувати нас з Тимуром, щоб не довелося очікувати невідому кількість часу в розлуці. 

— Можу розказати про тебе, — натомість всміхається криво. — Ніж, який ти цього разу не взяла в кімнату, вже під твоєю подушкою.