Глава 16

Іноді сподівання страшна річ. В дитинстві я сподівалася, що мама прийде й забере мене додому. У підлітковому віці сподівалася, що знайдеться сім'я, якій захочеться мати дівчинку, як я. Коли ж вийшла у доросле життя, то зрозуміла, що єдине стабільне у хаосі навколо — розчарування. Кожного проклятого разу доля доводить, що як би ти не вірила, на що б не сподівалася, немає гарантій здійснення мрій, а от розчарування прийде обов'язково. 

Зараз я відчуваю його повною мірою. Тимур там, позаду. Мене жахає, що ми наче дійшли згоди у всьому, наче все нормально, але от я знову у машині з його братом. Попереду нові чотирнадцять днів сповнені невідомого… Я сподіваюся на спокій, але відчуваю, що цього разу теж розчаруюся. 

Ян, проїхавши пів міста, паркується під скляною будівлею у три поверхи з величезною вивіскою “Центр вагітних”. Виходить з авто й відкриває мої дверцята. Мовчазний наказ вийти, настільки очевидний, доводиться підкоритися. Втім, це не означає, що не ставитиму питань.

— Навіщо? 

Яну не потрібно пояснювати нічого, він й так чудово розуміє все. 

— Ти вагітна вже місяць, наскільки я розумію. Тимуру нічого не відомо, інакше я б вже вислухав істерику про пом'якшення умов й таке інше. Впевнений, за останні два тижні ти не наважилася сходити до лікаря. Я вирішив за тебе. 

Голос яким говорить пробирає до кісток. Спокійний, твердий, впевнений, і напрочуд холодний. 

— Я доросла дівчинка, сама можу прийняти рішення коли йти до лікаря. 

— Не настільки, щоб зробити це вчасно, — відрізає, даючи зрозуміти, що моя думка тут нікому не цікава.

Видихаю. Гаразд. Він правий, мабуть. Краще відвідати лікаря й почати вже вести вагітність, аніж не знати як і що, раптом загроза існує чи щось подібне? Я мало знаюся у вагітностях. 

Ян не очікує згоди, бере під лікоть, не болісно, але відчутно, щоб наголосити на спокійній поведінці, немов я схильна до істерик посеред міста. Веде до головного входу. Нутрощі всередині аж киплять від передчуття, зате розчарування розцвітає. Я мала б тут бути з батьком дитини, а не його братом… 

Лікарня зустрічає приємним флером свіжого запаху, чистотою й супер дорогим ремонтом. Все світле, блискуче, навіть диванчики у приймальні, які стоять навпроти сірої стійки реєстрації, білосніжні. Таке враження, що на них ніхто жодного разу не сідав. І попри вечірній час, нас тут радо зустрічають. Дівчина за стійкою відривається від екрана комп'ютера та широко усміхається:

— Пане Думанський, раді вітати вас у “Центрі вагітних”. — Вона встає, дивиться на мене, усмішка на її обличчі не стає іншою. Навпаки, навіть очі наче сяяти починають. — А ви пані Волинська. Щиро запрошую у наш центр. Ми з вами проведемо разом багато днів зберігаючи спокій ваш та майбутньої дитини. 

От вам і гроші, які мало означають у світі. Впевнена, якби я заявилася сюди сама, ніхто б не усміхався так широко.

— Дякую, — бурмочу, щоб не здатися не ввічливою.

Втім, лише мене цікавить враження дівчини від нас, адже Яну явно чхати, що вона собі думає. Один його погляд медових очей і вона завзято проводить нас коридором до лікаря, який з нетерпінням чекає на майбутню маму. 

Кабінет такий же світлий, як і хол центру. За столом сидить чоловік років тридцяти, на його обличчі така ж щира усмішка, але хоча б не віддає штучністю. Тут не лише стіл й крісло для огляду, також є апарат УЗД, та купа усіляких незрозумілих екранів. 

— Вітаю вас, — мовить лікар, поглядом вказує дівчині зникнути й вона замикає за нами двері у кабінет.  — Почнімо огляд? Чи, можливо вас щось турбує? 

Питання спрямоване до мене, але я чомусь здатна думати лише про замкнені двері й дивну відсутність кисню у легенях. Паніка накриває з головою, серце бухкає в грудях, немов пробігла кілька кілометрів. Перепрошую, сідаю на краєчок зручного дивана для пацієнтів.

Лікар одразу подає воду, присідає навпроти мене й тихо запитує:

— Вам погано? 

— Можна відімкнути двері? — так само шепочу.

— Звичайно, — він встає, але Ян спритніший, і вже відкриває двері. — В центрі більше нікого немає, крім нас, можете не боятися.

— Я…я не боюся.

Підіймаю погляд. Очі лікаря турботливі, теплі, карого кольору. Тоді переводжу свої на Яна. Чоловік стоїть навпроти, в золотавих очах ніяких емоцій, хіба, щелепа стиснута. 

— Ми зачекаємо скільки потрібно, — лікар повертає до себе.

— Ні, все гаразд, — видихаю.

— Чудово, — встає й подає руку, — нічого не бійтеся, у нас найновіше обладнання, а я отримав відзнаку спілки лікарів. Вам та вашій дитинці нічого не загрожує окрім дбайливого ставлення.

Здатна лише кивати у відповідь на його тираду. Всередині ж ураган емоцій, я не вмію  з ними справлятися. Мені страшно. Мені образливо. Мене душить усвідомлення паніки й те, що вона взагалі з'явилася. Але я намагаюся впоратися. Змушую тіло наповнитися киснем, вдихаю кілька разів й лише тепер повертаюся слухом до лікаря. Наскільки розумію пропустила момент, коли він називав ім'я. Втім, байдуже, це не головне. 

Чоловік просить зайти за ширму та сісти на крісло. Виконую усе. За якийсь час він детально оглядає мене, запитує коли робила тест, й коли був останній акт. Розповідаю усе, майже фізично відчуваючи Яна за ширмою. Намагаюся не думати про те, як це все дивно. 

Потім лікар просить лягти на канапу й проводить УЗД. На екрані видно моє дитя. Воно ще таке малесеньке, крихітне, миле й невинне… На очах виступають сльози. Інтуїтивно дивлюся на Яна. Сварю себе одразу за цей рух очима, проте, те що бачу на його обличчі, вражає. Лише на секунду воно з'явилося, можна навіть вирішити, що я вигадала собі цю емоцію, але насправді я дійсно бачила — чистий, справжній захват. 

У висновку лікар ставить на облік у їх центрі, дає мені карту вагітної, розповідає які аналізи потрібно буде здати, й відверто каже, що все прекрасно, дитині нічого не загрожує. Виписує цілий аркуш вітамінів, віддає Яну, і на тому прощаємося. Окремо, на виході, дівчина вручає мені фото з УЗД мого малятка, проводжає усмішкою й замикає за нами двері.