Глава 15

— Охорона? — уточнюю, можливо почулося. Сподіваюся, що почулося.

— Саме так. Вони супроводжуватимуть тебе всюди.

Кладу піцу на тарілку, сідаю зручніше, беру руки Тимура у свої й обережно кажу:

— Навіщо? Я два тижні провела з Яном і нічого не сталося. Він не торкався, не знущався. Його взагалі не було. Гадаю, він досить чесний, щоб не чіпати нас цих два тижні. Якби твій брат справді бажав заподіяти шкоду, то зробив би це під час мого перебування у нього.

Судячи з іскор гніву в очах Тимура він от-от вибухне. 

— Гадаєш він досить чесний? — тиха лють в голосі тривожить. 

Не знаю чому так сказала. Можливо причина у поведінці Яна, або у моїх відчуттях впродовж останніх тижнів, або у його обіцянці, що забезпечить спокій. Не знаю і все. 

— Я просто не так висловилася, — намагаюся виправити ситуацію. — Проте, ти ж розумієш, він хоче мучити тебе і продовжує це робити, бо ти дозволяєш. Охорона —  яскравий приклад. Я була у нього чотирнадцять днів, а тепер тут, ціла та…

Тимур вириває руки, встає з ліжка й гарчить:

— Може досить нагадувати про своє перебування у нього?! Невже мало, що не замикатиму?!

Слідом встаю і я. 

— Припини, — прошу спокійно. — Я просто кажу, що не потрібно наймати охорону, витрачати на мене гроші. В цьому немає потреби. 

— Що, це заважатиме зустрічатися з Яном у ці два тижні поки ти зі мною? Може він сподобався тобі? А що, багатший за мене, старший, явно сильніший, має більше зв'язків, навіщо тепер я? Вірно?! — кричить.

На очах виступають сльози. Тіло струшує через істерику Тимура. Болить за нього. Страхи не відпустили, не стало простіше чи легше, навіть через укладену угоду, яка мала б полегшити його кошмари, не дати їм керувати ним. Він має почуватися переможцем, адже я віддуваюся за все, байдуже вже на справжні причини, але ні, він продовжує тримати повідець. Хоче контролювати кожний крок, тепер ще й ревнощі пішли після того, як сам домовився, як сам погодився на умови Яна! А я тільки вчора вирішила, що він не мав вибору, що намагався вберегти і я повинна бути вдячною. Думала, відпустило…. Вважала, історія із повним контролем завершена, особливо тепер, коли все наче в процесі до майбутнього спокою. Але ні…

— Ти ж сам сказав, щоб вберегти мене потрібно дозволити страхам збутися. Сказав, що він не зашкодить мені. Навіщо ж охорона?

Тимур не чує. Веде своє:

— Отже, сподобався! 

— Ні! Ні! Будь ласка, — простягаю до нього руки. — Не думай так. Я ж сказала, ми й не бачилися, я була сама у компанії книг, і все. 

Тимур відвертається. Голос повний страждання. 

— Скажи чесно, Мая, гроші вирішують все, точніше їх кількість.

Я не бачу його обличчя, та бачу напружені плечі. Підходжу, кладу руки на них й притуляюся, обіймаючи поверх рук.

— Гроші ніколи мене не цікавили, кому як не тобі це знати, — мирно шепочу. Сподіваюся, це заспокоїть його хоч трішки. — І Ян мені не подобається. Мені чхати на все, що має він, тому що кохаю я тебе. Розумієш? Ти ж сказав, я твоя наречена, довіритися, що це заради мене, нас,  от я і вірю. Мені теж не хотілося бути там, з ним… Не хотілося боятися у нього й очікувати твоїх смс. Але я була. Заради нас, твого бізнесу, твого спокою. 

Чоловік обертається. Заривається пальцями у волосся, шепоче в маківку:

— Вибач. Я зірвався. Просто коли мова йде про брата, мені зриває дах. 

— Ти для мене найдорожчий, — наголошую на власних почуттях. 

Совість зрадницьки шепоче, що моя вина у його істериці. Саме я призвела до цієї ситуації. Не через спір про охорону, а через ту прокляту мить слабкості, коли я подзвонила брату Тимура. Але…якщо копнути глибше, то все провина Яна. Він прийшов у наші життя і перевернув їх з ніг на голову. Він змусив Тимура боятися, через нього у Тимура почалися проблеми з орендою, а потім із контролем власного життя. Адже до появи старшого брата у нас все було прекрасно. 

— Охорона все одно буде, — тихо каже.

Нудота підходить до горла, стримуюся, з усіх сил, але розумію, що нічого не вдасться. Звільняюся з обіймів й біжу у ванну. Тимур слідом, щось запитує, тільки не чую жодного зі слів.  У вухах товче від паніки, серце з болем стискається, ноги підгинаються в колінах. Коли падаю перед унітазом й нутрощі вивертаються назовні, легше не стає. Тимур позаду, мовчить вже, та я відчуваю його спиною. Чоловік присідає, забирає волосся, а потім простягає рушник.

— Це від нервів? — запитує. — Я довів тебе. Ні. Ян довів. 

Витираюся, спираюся на прохолодну стіну. 

— Я просто боюся знову уявити себе замкненою. — вирішую бути чесною настільки, наскільки можу. — Ці два тижні я була не під замком. Я могла йти куди хочу. Дихати.

Чоловік сідає навпроти з ще одним рушником, прикладає його до чола та витирає піт.

— Ти не хочеш охорони? 

З болем дивлюся в його сіро-блакитні очі.

— Не хочу. В інтернаті ми не мали свободи дій. Нас замикали. Тепер, коли я доросла, коли втратила роботу заради тебе, коли підлаштувалася під твоє життя, коли жила в чотирьох стінах… я просто не можу. 

Тимур глибоко вдихає. 

— Я спробую. Поки без охорони. Але якщо він з'явиться на горизонті, якщо хоч якось гляне на тебе не так…

— Добре, тоді я погоджуся, — видихаю. 

***

Наступні кілька днів Тимур дійсно виконує обіцянку. У порівняні із тим, що було до перебування у Яна, у нас все майже нагадує часи до перших проблем. Єдине виключення, Тимур бере мене із собою скрізь. Буквально всюди. Здебільшого частину дня проводжу у машині, поки очікую його, або у кав'ярні, поки він розв'язує якісь свої справи. Кожного ж вечора повертаюся додому у повному виснажені. Окрім думок та відчуття провини про замовчування вагітності, — я фізично не можу змусити себе зізнатися, — мене поїдає очікування наступних двох тижнів. Я рахую дні до моменту, коли Ян знову прийде по мене. Як не намагаюся викинути з голови майбутню зустріч, нічого не вдається. Навіть попри те, що він не з'являється на горизонті нашого життя під час наших двох тижнів.