Глава 14

Дні добігають до свого логічного кінця. На сьомий Ян приїжджає в дім, — весь цей час він жодного разу не з'явився, а продукти привозив чоловік у чорному костюмі та залишав на порозі, — й заходить у мою спальню вранці, поки я складаю речі у валізу. 

— Ти щомісяця возитимеш валізу з дому у дім? — запитує, явно забувши привітатися. Можливо такі чоловіки не вважають дотримання правил хорошого тону потрібним. Можливо таким, як він, і не потрібні ці правила. 

— Це проблема? — буркаю. В мені досі кипить гнів на його прохання віддати дитя. Так, він сказав “можливо”, і ймовірно це жарт, —  сподіваюся, що жарт, — а я не можу припинити думати про погрози, які лунали далі. 

Дивно боятися Яна, остерігатися, і в ту ж мить почуватися поруч з ним….спокійно? Бо насправді я мушу старанно робити все аби не провокувати його, бути тихою та непомітною. Але… Не знаю як описати правильно, бо й сама не розумію власних емоцій. З одного боку вдячність за спокій, з іншого гнів за радикальне розв'язання проблеми та погрози. З третього, мені допікає, що він вважає Тимура чимось чи кимось таким, хто не вартий нічого, і з кого можна знущатися. 

— Ні, пакуй, — кидає дивним тоном. — Я вниз.

Залишаюся сама. Застібаю валізу й оглядаю кімнату. Два тижні тотального спокою. Відчуття тривожності з'єдналося з передчуттям повернення до Тимура. Емоцій багато. Радію, що їду додому. Радію, що взагалі маю місце та людину, яку можу назвати домом. Але водночас боюся, адже не знаю чого очікувати від Тимура. Впродовж двох тижнів він писав максимально спокійно та ніжно, проте немає гарантій, що тепер чоловік дасть хоч трішки свободи. Немає гарантій, що два тижні у нього я почуватимуся так само спокійно, як тут, якби дивно це не було. 

Звісно, причина справжнього спокою у відсутності Яна поруч. Навряд я б почувалася так само, якби він був у домі всі ці дні й пропонував щось таке від чого волосся дибки. Хоча, варто бути відвертою з собою, за два тижні я все одно не занесла ніж назад на кухню, він постійно був під ліжком, про всяк випадок. 

Глибоко вдихаю. Беру валізу й спускаюся вниз. Двері у дім відчинені, Ян стоїть на дворі притулившись до машини. Сьогодні погода не тішить, весна мінлива, і замість сонця мене проводжає мілкий дощик та холодний вітер. Оглядаю Думанського. В думках вихор з усього, що тепер уособлює моє життя, та вирішую відкласти все це на потім. Не хочу копатися у собі, шукати пояснення чому потайки навіть себе шкодую, що мушу їхати. Не хочу панікувати, що за два тижні мені знову доведеться повернутися сюди. Не хочу боятися реакції Тимура на повернення, а потім, на нове проводжання у дім його брата. Це все ускладнює й так тривожне життя. Та й, мені хочеться вже сказати Тимуру, що він стане татом, що у нас буде дитинка… Втім, вирішую спершу поглянути на його емоційний стан. Раптом він заспокоївся, бо перебуває в очікуванні тих кількох місяців, які розділяють наше життя і згодом знаменують зникнення Яна назавжди? 

— Готова? — питання Яна повертає у реальність.

Киваю. Тягну валізу до багажника, але не встигаю пройти й кілька кроків як чоловік хапає її й одним рухом закидає у машину. Нічого не кажу, окрім тихої подяки та сідаю всередину. 

Дорогою до дому, мовчимо. Ян увімкнув музику, тож принаймні не доводиться сидіти у гнітючій тиші. Коли ж машина зупиняється під знайомою багатоповерхівкою, моє серце б'ється у тривожному ритмі. Чоловік дістає валізу поки виходжу на двір, підсуває її до мене, й каже: 

— На твоєму місці я б мовчав про вагітність і далі. 

Вигинаю запитально брови. Не йому роздавати поради, враховуючи як він викрутив моє прохання і страхи брата на свою користь, аби тільки позлити Тимура. 

— Я просила тебе не казати йому, — досить спокійно кажу, — адже не тобі про це розповідати Тимуру. Далі прийму рішення сама. 

Ян хмикає.

— Будь ласка, приймай. Мені подобається, коли твої рішення збігаються з моїми бажаннями.

— Натякаєш на те, що ти заколотив? — хмурюся.

— Ну чому заколотив? — посмішка холодна, погляд чоловіка нагадує сонце взимку: світить, та не гріє. — Я задовольнив твоє прохання і заспокоїв брата. Навіть більше, згодом він отримає все те, чого не мав раніше. Нехай подякує тобі. Звісно, якщо ти обереш його.

Тепер ще більше хмурюся. Забула про кинуті у розпачі слова Тимура два тижні тому. Не звернула увагу на їх важливість, а він же сказав, що наприкінці змушена буду обрати. Як це розуміти? Вирішую, що запитаю у Тимура, не у Яна. Втім, у відповідь впевнено кажу:

— Я завжди обиратиму його. Чому ти вирішив, що можу обрати не його? 

Думанський нічого не відповідає, лише стенає плечима, мовляв, думай як хочеш. 

— До зустрічі, — натомість відказує й сідає за кермо.

Вчасно. З під'їзду виходить Тимур. Подих перехоплює. Його обличчя сповнене страху, очі, подібні небесам над головою, в яких сплелося два кольори, вивчають кожний сантиметр тіла. Мить між нами відстань, а вже у наступну він підхоплює на руки й кружляє у повітрі. Я одразу цілую його. Запах дощу проникає у кожну шпаринку шкіри, радість від зустрічі перекреслює усі емоції, які відчувала в домі Яна. 

— Моя бджілочка, — бурмотить у губи.

Ми не відриваємося одне від одного. Щасливо сміюся. Мені так пощастило, що Тимур мій, що одного разу переборов мій страх знайомства, що я все-таки піддалася йому. Так, поява Яна трішки зіпсувала усе, але судячи з його реакції, все налагодиться. Ми впораємося. Він не здається, нехай відчуття були іншими через прийняте рішення. Він поруч, він зі мною, він сумував та чекав. 

У квартиру підіймаємося постійно цілуючись. Ніяких питань чи чогось подібного. Варто увійти у квартиру Тимур замикає двері на замок й одразу підхоплює на руки. Несе у нашу спальню. Сум одне за одним не дає гаяти час. Буквально секунди минають, ми знімаємо усе й занурюємося у наші почуття. Дотики, поцілунки, запахи й бентежні слова на вушко утворюють нас заново. Ми торкаємося одне одного так, немов минуло не два тижні, а, щонайменше, два роки. Спершу нас підганяє гарячковість, бажання наздогнати втрачений час, та пізніше темп сповільнюється, і ось ми фінішуємо разом, але обійми не розриваємо, торкатися не припиняємо.