Глава 13

Перший вечір минає спокійно. Я вечеряю на самоті, а де брат Тимура, взагалі не знаю. Втім, дім відімкнений, отже має бути тут. Можливо він займається чимось жахливим і поки у нього немає часу на мене. Сподіваюся на це. Якщо його ціль дійсно злити Тимура просто моїм життям у нього, то він вже чудово з цим вправляється, адже за останню годину Тимур дзвонив вже тричі. 

Після перекусу гарячими бутербродами які зробила з наявних продуктів у холодильнику, обходжу дім. Попри різницю між братами смаки у них досить схожі: двоє полюбляють світло й чистоту. Двоє мають почуття стилю й вкладають у власне житло досить великі кошти. Коли вивчаю усі кімнати, йду на кухню й про всяк випадок беру ніж. Тимур розповідав про Яна, як про справжнє зло, у мене немає причин йому не вірити, тому, краще забезпечити себе від несподіванок хоч якось. Беру великий ніж, ховаю у своїй спальні, й згодом виходжу на прибудинкову територію. Вона оточена парканом й обсаджена туями. За домом задній двір, і тут красива альтанка з білого дерева, з відкритим доступом та білосніжними тюлями. Весь периметр завішаний ліхтариками які зараз чарують теплим світлом. За цим всім видно хвіртку, вона прочинена. Прямую туди й виходжу за паркан. Одразу ж опиняюся серед дерев. Вони вже вкриті маленькими весняними листочками, а запах такий, що не здатна надихатися. Не наважуюся зайти далеко, проте кілька кроків все ж роблю. Організм давно не відчував стільки свіжого повітря, в голові паморочиться. Притуляюся до стовбура дерева. Заплющую очі. Ніколи не думала, що життя заведе в хащі подібні цим, і я зовсім не про ліс. 

Не можу не думати, чи винна я Яну тепер. Сказала, що готова на все, лише б Тимур перестав постійно жити у страху. Звісно, не розраховувала на подібне рішення. Хіба можна було очікувати, що доведеться стати фактично полонянкою Думанського, аби зменшити Тимурові страхи й отримати змогу просто вільно дихати?  Ні, гадала Ян вимагатиме чогось такого, що буду змушена дати, але точно не життя у його домі. Тепер же шляху назад немає. Мені доведеться проводити з ним по два тижні на місяць і вірити, що колись це закінчиться й ми з коханим будемо вільні. По-справжньому вільні, й щасливі, як до його появи… 

— Якщо ти пройдеш далі, знайдеш моє маленьке озеро. Там кришталево чиста вода. Влітку в ній приємно поплавати.

Низький голос Яна змушує здригнутися. Розплющую очі. Чоловік навпроти, теж притулився до дерева й уважно вивчає мене. 

— Я не вмію плавати, — спокійно відрізаю. 

Не розумію чому не тремчу від жаху. Маю, адже розповідь Тимура вселяє страх, але, ймовірно, я без інстинкту самозбереження. Ян лякає, не без цього, та зараз, розглядаючи чоловіка, не відчуваю страху. І тоді, при першій зустрічі, не відчувала. Мабуть, дарма я так, бо краще інстинктивно будувати навколо себе стіну, а я втомлена усім пережитим впродовж останніх місяців Тимурових побоювань. У мене банально немає сил боятися чи остерігатися. 

— Там мілко, — продовжує тим самий байдужим тоном.

— Краще скажи, що я винна тобі за цей, — пальцями показую лапки, — “порятунок”? Навряд ти зрозумів мене правильно, коли я просила зникнути з життя Тимура. 

— Справді? — з нотками сарказму. — Хіба не це пообіцяв після? 

— Так, але ти не уточнив кількість місяців й, не кажеш, чи маю заплатити тобі я. 

— Ти ж розумієш, що мене не гроші цікавлять.

— Розумію, — повільно кажу. Та й, Ян швидше за все вже знає, що я сирота і грошей у мене банально немає. — Тоді що? Чим змушена буду заплатити? 

Ян стенає плечима, відривається від дерева й робить крок до мене. На губах грає дратівлива посмішка. 

— Все з часом. 

Він залишає мене. Просто бере та йде, дає спокій, ніби знає, що мені конче потрібно побути на самоті. Видихаю з полегшенням й намагаюся не панікувати. Все з часом… Аби плата не була надто високою. 

***

Перший ранок у будинку Яна вражає свіжістю у повітрі. Вікна фактично усюди прочинені й впускають у дім кисень та весняне тепло. Пташки радісно співають десь у лісі, але вони не заважають блаженній тиші навколо. День минає на самоті. Спершу кілька годин я блукаю лісом, знаходжу озерце про яке говорив Ян, потім повертаюся у дім й обідаю. Після обираю книгу, йду на терасу й до темноти читаю. Фактично у такому розпорядку дня минає тиждень. Яна не видно, мабуть, десь зайнятий своїми злими справами. В якомусь сенсі його обіцянка повністю виконується, адже телефоном чоловік пообіцяв спокій. І я дійсно проводжу ці дні у блаженному єднанні з природою, зі смачною їжею у холодильнику та гарною книгою. Навіть Тимур не дзвонить, а лише пише смс тричі на день із запитаннями як я. 

Початок другого тижня знаменується геть іншою погодою та Яном, якого зустрічаю вранці на кухні. Чоловік заварює каву, точніше, кавова машина це робить за нього, поки він стоїть й досить спустошено дивиться у вікно. Завмираю на порозі кухні, тихо-тихо, щоб не заявляти про власну присутність. Бо мені подобається, що отримала цілих сім днів відпочинку, свободи й тиші. Подобається, що мене ніхто не чіпав. А тепер боюся, що вся ця ідилія закінчилася, адже якщо всі майбутні тижні будуть минати як попередній, я б із задоволенням провела їх саме тут і так. 

Жахливо думати так. Жахливо, що я не сумую за Тимуром, а навпаки, радію можливості відпочити від гіперопіки та контролю. Ми з ним пара, у нас буде дитина, а я… втішена. Тільки нічого не можу вдіяти з власними відчуттями. Не можу зупинити власні емоції. Не можу припинити відчувати себе трішки вільніше… 

Почуття провини торкається серця. Болісно ріже, нагадує, що я взагалі-то у пастці небезпечного чоловіка, який власною відсутністю притлумив страх перед ним. Тільки проблема у тому, що він не змінився, не став добрим та пухнастим, він той самий Ян який мучив племінницю свого батька, той самий Ян який змусив Тимура боятися, а мене страждати через це, той самий Ян, якому я все ще щось винна… 

Попри це, все одно вивчаю його. Поки він не знає про мою присутність, не знає, що я спостерігаю. Чоловік високий, могутній, видно, що він точно здатний розв'язати будь-яку проблему. Втім, так само видно, що він здатний її створити. Але зараз Ян виглядає беззахисно. Апарат сповіщає про закінчення приготування, тож чоловік наливає каву у чашку фактично не відриваючися від споглядання у вікно та власних роздумів. Не бачу обличчя, та бачу плечі: напружені, сповнені внутрішнього тиску. Таке враження, що на нього звалилося багато поганого.