Глава 12

Тривожність ніяк не здається. Через неї тіло не функціонує нормально. Через неї руки тремтять, ноги у колінах підгинаються. Тішить єдине — я сиджу у машині, якби ж стояла, вже б втратила свідомість. Зазвичай не страждаю подібним, але зараз… Зараз було б непогано втратити свідомість й уявити, що все це сон. Повірити не можу, що Тимур взяв й просто віддав мене на два тижні брату. Тому самому брату, якого він ненавидить, про якого сам розповідав, що він — зло. Невже я так мало значу для нього? Невже наших півтора року разом, — якщо рахувати знайомство, — просто звичайні дні? Ні. Не може бути. Він не здався.  Тоді б він не захищав мене. Ймовірно, це дійсно єдиний варіант. А Ян просто скористався. Він знав, через мій дзвінок, що я у відчаї, й зробив все, щоб ситуація стала йому вигідна. Хоча… яка вигода у тому, що я проводитиму два тижні з ним, а потім він віддасть усе брату? Навряд я так сильно потрібна йому. Ми бачилися двічі, і цього мало, дуже мало… Я не дурепа, не уявляю себе королевою за якою упадають усі. Тож Ян має мати іншу вигоду. Щось, що дасть йому інше, а не втрату будівель які орендуються, й дівчисько дев'ятнадцяти років вдома, вагітне від його брата. 

Ян зупиняє машину  поруч з будинком котеджного типу, який стоїть наприкінці цілого ряду таких же. За його парканом дерева: чи то парк, чи ліс, чи щось середнє. Навпроти точно такий самий ряд будинків. Коли виходжу з авто, розумію — тут тихо. Навіть надто. Чутно лише спів птахів та шелест вітру, ніяких голосів сусідів. Глибоко вдихаю. Нехай… Він не повинен заподіяти шкоди, бо Тимур точно знає, що я у нього. Якщо захоче вдарити чи якось знущатися, то вже через два тижні я буду у поліції разом з молодшим братом, писати заяву на Яна. Та й, він же наче папери підписав… Отже, фізичну розправу можна виключити.

Повітря наповнює легені. Приємно відчувати як кожну клітинку пронизує кисень, давно не відчувала такого. Провітрювання квартири ніколи не мало того ж ефекту, як знаходитися на свіжому повітрі наживо. 

— Вітаю вдома, — низький тембр Яна повертає у реальність. 

Оглядаю його з ніг до голови. Простий одяг підкреслює статусність. Я точно знаю, що сорочка та штани чоловіка коштують як весь мій гардероб. Годинник на лівому зап'ясті виблискує сріблом на циферблаті, а ремінець шкіряний. Слова вилітають швидше, ніж встигаю подумати про їх сенс:

— Це не мій дім.

Ян лише хмикає, немов дозволяє думати як мені краще подобається. Насправді йому байдуже, що я взагалі думаю. Чоловік зробив свій хід після моїх благань дати спокій мені й Тимуру, і тепер має те, що хотів, чим би це не було… 

Поки оглядаюся, він вже відмикає двері у будинок й завозить туди мою валізу. Слідую за ним, подумки кажучи, це тимчасово. Мине кілька місяців і все припиниться, я знову буду з Тимуром, він більше не буде нагадувати тюремника і все у нас буде чудово. Щоправда, я не знаю скільки цих місяців має бути, бо Тимур не сказав, але сподіваюся, кілька — це два чи три. 

Перед порогом завмираю. Страхи лізуть з підсвідомості. Раптом і Ян замкне? Просто, щоб не втекла. Або ж ще гірше, триматиме у підвалі? Йому ж подобається мучити людей, варто згадати розповідь Тимура про помічницю батька, або про Мілку… Мнуся з ноги на ногу. Рука інтуїтивно лежить на животі. Коридор дому світлий та просторий, геть не нагадує коридор людини, яка полюбляє знущатися з інших, але інтер'єр не може сказати точно, що власник дому насправді добрий. Варто пригадати казку про Гензеля та Гретель — там будиночок був втіленням милоти й смакоти, а насправді… 

Ян з'являється в коридорі. Золотаві очі запитально оглядають мене, але в них більше нічого не відчувається. Він займає фактично все приміщення, принаймні так відчувається його аура, бо коридор насправді великий та просторий. А ще, вигинає брови, ніби очікує, чи зірвуся тікати, чи все-таки увійду. 

Ще один глибокий вдих. Роблю крок, перетинаю поріг й різко обертаюся. Здається, двері зараз замкнуться самі і я більше ніколи звідси не вийду. 

— Повідець лишився у Тимура, — лунає насмішкувато.

Його слова викликають гнів та роздратування. Звужую погляд, але нічого не кажу, й знімаю взуття. Лише після цього бачу, що він так і у чорних черевиках. Втім, все одно роззуваюся. Ян ніяк не реагує, розвертається та веде у глиб двоповерхового котеджу. Підіймаємося сходами, паралельно розповідає, де знаходиться кухня, вітальня, спальні та ванна кімната. В мою спальню відкриває двері й пропускає вперед. Зізнаюся, заходжу з острахом, постійно здається, що він зараз замкне, та цього не стається, натомість Ян заходить слідом й коротко кидає, що двері ліворуч ведуть у власну гардеробну, а праворуч у ванну кімнату. Ще одні двері зі скла, завішані білими тюлями, ведуть на мою терасу. Ліжко посередині вже застелене чистою, білосніжною білизною. Тут гарно: стіни білі, як і підлога. У кутку стоїть широке та зручне крісло з тканини букле, поруч книжкова шафа заставлена різними виданнями та жанрами. Також на стіні висить декоративне дзеркало, а от над узголів'ям ліжка помічаю ловець снів у стилі бохо. 

Вислухавши коротку екскурсію, повертаюся до Яна обличчям та запитую: 

— Як довго це триватиме? 

— Що маєш на увазі? — впевнена, він розуміє, лише удає інше.

— Ти чудово знаєш.

Коротка й крива посмішка торкається губ чоловіка. Вона така холодна, відчуття, немов у спальні температура падає на кілька градусів.

— Поки я не припиню.

— Не припиниш що? — не відступаю. Мені потрібно знати яку кількість місяців мушу бути тут.

— Насолоджуватися муками Тимура, що ж ще? — ліниво лунає. Голос тепер не такий крижаний, навіть помічаю іскорки сміху, тільки від цього не легше. Навряд він жартує.

— І моїми? 

Ян фиркає. Спирається на стіну біля дверей й вигинає брови, ніби моє уточнення дивує.

— Твоїми? Ти вагітна, гадаєш катуватиму тебе?

— Не знаю як далеко заходить твоя ненависть до жіночого роду. Мілка явно теж не хотіла, щоб…