Глава 11

Наступні кілька днів напружені. Тимур не помічає моїх нервів, та і як може, коли він сам фактично  по лезу від страхів ходить. Очікую відповіді Яна, та він, ніби навмисно, ніяким чином не дає про себе знати. Можливо мовчання означає відмову? Якби погодився, то подзвонив би, вірно? А тиша у відповідь ніщо інше, як пряма мова: “Нічого не вийде”. 

Весь цей час проводжу у роздумах між тим, що скоїла помилку, коли запропонувала Думанському все, що завгодно, і панікою стосовно вагітності. Я досі не сказала Тимуру, і не впевнена, чи варто. Принаймні допоки не розв'яжеться питання з його братом і моєю свободою. Бо буду відвертою, сидіти у чотирьох стінах, брехати Вовчику, Оксанці та колегам з банку, що я так страшно хворію — набридло. Оксанка вже кілька разів рвалася приїхати, але я відмовила. Можливо вона ображається, але як інакше:  я обрала Тимура, не її. 

Телефонний дзвінок сповнює страху. На щастя Тимура поруч немає, тож одразу відповідаю. Номер не знайомий, очікую почути голос Яна, але на тому боці не він. Це жінка, вона з відділу кадрів банку, у якому працюю. Точніше, вже працювала. Не обурююся, коли сповіщає про звільнення, просто дякую та кладу телефон на тумбу. Ну от і закінчилося моє життя. Я втратила контроль над усім. Як так сталося? Що стало причиною: Тимурова опіка чи моя згода підігравати йому? 

В душі надто багато емоцій, щоб тримати у собі. Дозволяю сісти собі у ванній, — аби Тимур не спостерігав істерику через камери, — й плачу. Плачу тихо, стримуючи крик душі, який рветься назовні. Враховуючи, що попереду ще розмова про мою сесію, все ж останній рік навчаюся, то стає ще гірше. Мене мучить почуття провини, мучать страхи Тимура, власна безвідповідальність до себе ж, а ще дитина… Я вже люблю це маленьке диво. Не знаю чи дівчинка там, чи хлопчик, але впевнена, що докладу усіх зусиль, лише б моє дитя було щасливим. 

Новий дзвінок змушує вмить припинити істерику. З подивом дивлюся на екран й впізнаю номер Яна. Серце калатає як скажене. Руки тремтять, коли беру телефон. Обережно тисну прийняти дзвінок й кажу:

— Так?

— Привіт, диво, — м'яко промовляє він.

Схлип сам виривається з горлянки. 

— Привіт. 

— Я розв'язав проблему. 

— Як?

— Скоро дізнаєшся. Тільки попереджу, не потрібно нервів. Тобі і твоїй дитині потрібен спокій. Я планую його тобі дати.

Від шоку, що він знає, взагалі припиняю дихати.

— Звідки ти?...

— Ти поклала руку на живіт. — твердо лунає.

— І ти вирішив, що я вагітна? 

— Я помилився? — саркастично.

Деякий час мовчу. Дихання надто швидке, голос тремтить, щоб я могла відповісти. Дозволяю собі відновити стан, який хоча б буде нагадувати нормальний. І він дозволяє. Нічого не каже стосовно спроб надурити, не коментує мої відчайдушні спроби врятуватися самій й допомогти Тимуру, просто мовчки дає перевести подих. 

— Не кажи Тимуру, — прошу. 

— Мій брат не заслуговує знати, — уїдливо лунає, тон межує між арктичним холодом та ненавистю. 

— Як же ти розв'язав проблему? 

Але він вже поклав слухавку. Видихаю. Витираю сльози, вмиваюся крижаною водою. За кілька хвилин чую як відмикаються двері. Виходжу у коридор, щоб зустріти Тимура, але першим заходить Ян. Складно сказати, що відчуваю тепер, адже емоцій через край. Я розгублена, розлючена, знищена. Тимур за спиною Яна, робить крок й до мене йде. Повільно, ковзаючи сіро-блакитними океанами. В них жаль, біль, темрява й співчуття. 

— Бджілочко, — каже та простягає руки. 

Тремчу уся. Нічого не розумію. Ян очікує поряд з дверима, його ж брат хапає мої руки та притуляє до себе. Ховаю обличчя у вигині його шиї. В шлунку все перевертається. Те, чим обідала, загрожує вийти назовні. 

Тимур гладить по спині.

— У мене не було іншого виходу. Він змусив. Я так намагався вберегти тебе, але єдиний шанс це зробити, дозволити страхам збутися.

Розгублюся ще більше. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Ян віддасть будівлі, які я орендую, остаточно, перепише їх на нас з тобою, якщо ти будеш проводити два тижні на місяць з ним. Це лише на кілька місяців. Потім ти можеш прийняти рішення чи бажаєш залишитися зі мною…, чи з ним, — з огидою випльовує.

— Ти погодився? — проковтую жах в горлянці.

— Звісно, — Тимур на мить відсторонюється, в очі зазирає, — так буде правильно. Стратегічно ми нічого не втрачаємо. Взагалі. Ти — моя, моя наречена, бджілочко. Моя кохана Мая. Він підписав папери, де обіцяє не торкатися тебе, не шкодити, не змушувати до чогось. 

— Ти погодився, щоб я проводила з ним два тижні щомісяця, щоб Ян віддав тобі місця, які орендуєш? — перепитую. Не можу повірити, просто не вкладається в голові.

— Не лише це. І взагалі-то нам. — докірливо. — Після він назавжди зникне. — Тимур нахиляється до мого вуха. — Я знаю, що це жахливо, але іншого виходу у нас немає. Я бачу як ти страждає, коли замкнена. Це заради тебе, Мая. Щоб ти мала свободу, і щоб я не хвилювався через страхи за твою безпеку. Заради тебе все. Довірся мені. Благаю. Я так кохаю тебе, і хочу вберегти. Це єдиний вихід. Ми виграємо цей бій, а він програв вже, бо нічого не отримає. Лише потрібно потерпіти, нам обом…

Перед очима темніє. Коли я просила Яна допомогти, точно не очікувала подібного. Але я сказала, що згодна на все, і от результат. Та не це мене вбиває, а реакція Тимура, він щиро радий тому, як все виходить. Він тішиться, що отримає якісь там будівлі, а потім і мене. Вважає, що дарує свободу, робить краще для нас обох… Можливо він правий? Може це я чогось не бачу чи не розумію? Чи мої принципи геть інші? 

— Коли починається цих два тижні? — голос ламаний, хриплий, тільки не здатна виправити його.

— Зараз, — лунає відповідь Яна. — Ти можеш не йти, ти нічого мені не обіцяла, — продовжує, поки Тимур заступає мене собою й гарчить до брата. 

— Але тоді ти не даси брату спокою? — уточнюю.

— Ні.