Глава 10

Ян відпускає. Навіть крок від мене робить, що дивує більше, ніж все інше. Оглядаю його. Не ввічливо так, тільки нічого вдіяти із собою не здатна. Очі самі хочуть побачити Яна у всій красі. Хочуть запам'ятати його. Так-так, мозок знає — він покидьок, ще й небезпечний. Тільки пояснити банальну істину тілу чомусь не вдається. 

— Тебе випустили погуляти чи сама вийшла? — темні брови чоловіка хмурі, але тон повний насмішки.

Мружуся, зціплюю зуби.

— Я не собака, щоб випускали. — відрізаю.

— Справді? А я бачу повідець.

Він знущається чи як? 

— Як шкода, що тобі не видно власного бруду, лише повідець цікавить? 

Тепер черга Яна мружитися. Я ж підсвідомо користуюся можливістю роздивитися його. Він старший брат, здається Тимур згадував, що на два роки, отже наразі йому вже тридцять один. Дивно, що виглядає він краще за молодшого брата. Ймовірно причина у моральному виснажені, яке переживає мій коханий. Адже саме Ян фактично харчується його страхами. Втім, це не скасовує краси чоловіка. Від нього віє, як і при першій зустрічі, силою, владою, темрявою, впливом. Очі кольору меду ковзають по мені уважно розглядаючи. Темне волосся, близьке до чорного шоколаду, переливається під західними променями. Статура висока, міцна. Широкі плечі заховані під білою сорочкою, котра вигідно підкреслює тіло Яна. Чорні джинси пасують йому, наче створені виключно для нього. 

— Може я хотів би смикнути тебе за нього й побачити як поводитимешся? — саркастично. 

Не пропускаю повз вуха, що відповідати про власний бруд він не бажає. 

— Смикнути? — уточнюю. — Нагадаю: я не собака. 

— Знаю. Тільки мій брат забув. 

Від подиву взагалі втрачаю дар мови й розуміння. Він явно знущається, але якось так, що винним стає Тимур. Хоча все це через його погрози й вимоги. 

— Твій брат, — ціджу крізь зуби, — намагається захистити мене. А ти користуєшся цим й забираєш частину його доходу. 

Ян ховає руки у кишені. Аристократичні риси обличчя сповнені байдужості, мовляв,  ти завела цю розмову, а я не бажаю говорити про це. 

— Так буває, — тільки й каже та стенає плечима, ніби він купив замість пепсі кока-колу. 

— Так буває? — з подивом перепитую. — У мене теж є брат, — повільно кажу, — і ми підтримуємо одне одного, а не змушуємо страждати.

— Скажи це Тимуру, — в тон мені відрізає. — В нього маніакальні бажання сплавити провину на мене за все.

Істерично сміюся. Він серйозно, чи як? 

— Отже, коли ти завдаєш комусь шкоди чи створюєш проблеми, насправді це Тимур сплавлює провину на тебе? Коли він кинутий, а тебе люблять, хоч причини ненавидіти тебе надто очевидні, це він винен? 

— О, як я міг забути про вічні страждання та істерики Тимура. Любов, ненависть, звісно, — хмикає Ян. 

Хитаю головою. Не можу повірити, що він говорить ось так. Хоча, чого я очікувала? 

— Просто припини це. Ти старший брат. Твори своє зло деінде. Не чіпай Тимура. Не чіпай мене. 

— Ми розмовляємо з тобою вже хвилин п'ятнадцять, хіба я зачепив тебе якимось чином, окрім того, коли врятував від падіння? — не розумію його тону. Я взагалі цього чоловіка не розумію. Хіба чисте зло буває таким, як він? 

— Ні, — подумавши, кажу.

— Тоді питання до Тимура: навіщо він тримає тебе під замком? 

— Звідки ти це знаєш? 

— Я знаю брата. Запитаєш себе пізніше, ще раз. Тому що, скажу по секрету, — Ян нахиляється до мене, відхитуюся, але його руки досі у кишенях, а медові очі випромінюють холод.

З нетерпінням очікую продовження, та минає мить, і я лечу на асфальт. Не встигаю оклигати, бачу Тимура. Він кинув Яна на землю, а сам завдає кілька ударів з криком не сміти навіть дихати у мій бік. Відповзаю від них обох, щоб не потрапити під гарячу руку. Хто знає наскільки прогнив Ян, раптом схопить зараз, аби Тимур не чіпав його? Кілька секунд у Тимура перевага, та наступної миті Ян струшує брата з себе, встає й поправляє білосніжну сорочку. Засучує рукави, кидає на мене погляд криво всміхаючись, й звертається до брата:

— Ти штовхнув власну кохану, щоб поставити мені синець? Це якось надто по дитячому, не знаходиш? 

Тимур кипить. Повільно встає, одразу оглядає мене чи не постраждала, а потім наступає на брата. Ян не задкує, йому власне й не потрібно, бо він вищий навіть за Тимура. 

— Штовхнув ти! — гарчить.

Я не пам'ятаю хто мене насправді штовхнув. Не знаю чи Ян це зробив, чи Тимур. Але, якщо молодший каже, що штовхнув старший, так і є? Повільно опускаю погляд вниз, на власні здерті джинси. Рука інтуїтивно лягає на живіт. Жахливо, що це помічає Ян, але не бачить Тимур. Ян хмуриться, оглядає мене так, немов від цього залежить життя. Потім знову повертається до брата.

— Мені час, — крижаним тоном відрізає.

Посуває Тимура рукою й крокує до темно-синього спортивного автомобіля. З подивом спостерігаю за ним. Невже дійсно їде? Навіщо ж взагалі приїхав? Навряд він міг знати, що я вийду, адже я й сама не розраховувала на подібне. 

Повільно встаю, біль прострілює тіло. Тимур вже тут, підтримує за спину, цілує у щоку лаючись на Яна, й веде назад у дім. У клітку. Повітря стискає легені, роблю швидкі глибокі вдихи намагаючись наповнити тіло киснем. Знаю — більше він не дозволить вийти. Не після того, що сталося тільки що. 

***

Вранці, коли Тимур йде на роботу, я сповзаю з ліжка та прямую у ванну. Мої ключі він забрав, я замкнена до вечора, тож вирішую все-таки дізнатися чи вагітна. Роблю потрібні маніпуляції вказані в інструкції й за п'ять хвилин із жахом дивлюся на тест — позитивний. Що тепер робити? Як сказати йому? Якби не було Яна нічого б не змінилося, але він є, і в Тимура явно злетів дах від страху. Якщо скажу, що у нас буде дитина, то стане у тисячу разів гірше. Хоча, куди вже гірше?

Присідаю на край ванної. Непрохані сльози котяться обличчям. Як так вийшло, що з чоловіка, який просто піклується, він перетворився на чоловіка, який не дає дихати? Все ж було інакше… Тимур не був таким.