Глава 9

Кілька тижнів поспіль все спокійно й тихо. Аня і Вовчик вже поїхали, ми з Тимуром у квартирі удвох. Але на цьому гарні новини завершуються. Мій прекрасний чоловік настільки перебуває під впливом страху за мене, що його опіка доходить до абсурду. Я дозволяю йому це… Не кажу нічого, коли навіть у  магазин ми йдемо у двох. Не кажу нічого, коли з роботи та на роботу він везе мене, а потім взагалі пропонує кинути її й замкнутися у квартирі. Натомість беру лікарняний, щоб йому було спокійніше. Не кажу нічого, коли навіть магазин стає для мене розкішною прогулянкою. Приходить весна, а я замкнена у квартирі, щоправда, тепер з власними ключами, та хіба від цього легше? Окрім контролю фізичного, всюди камери, встановлені заради моєї безпеки. Тож навіть вийти потайки стає проблемою. Та я не обурююся, мовчки приймаю всі пропозиції Тимура, адже так йому спокійніше. Поступаючись йому я дозволю йому вірити в ілюзію безпеки. 

Потім збігає ще кілька тижнів. Одного разу, коли Тимур приходить додому у поганому настрої, намагаюся дізнатися його причину. Не можна ж постійно так сильно турбуватися через власного брата. Спершу він їсть, потім йдемо у вітальню, де він вмикає якийсь фільм. Все мовчки. Напружена атмосфера сидить в печінках,  наважуюся все-таки обговорити опіку та його страхи, котрі доходять до абсурду. 

— Як сьогодні на роботі? — невинне питання викликає подив у Думанського. Він давно не говорив зі мною про щось, що стосується серйозного.

Поглядом окидає мене з ніг до голови, а тоді хмуриться:

— Нормально. 

Глибоко вдихаю. 

— Як з орендою? 

— Поки викручуюся. 

— А з братом? 

Питання викликає злість. Бачу як вона спалахує в очах, відбивається у зціплених зубах. 

— Навіщо тобі знати? 

Хитаю головою.

— Мабуть, тому, що я втомилася від твого страху. 

Тимур вигинає брови.

— Ти втомилася? Я роблю все, щоб ти не постраждала від Яна, а ти втомилася? 

— Так, — відчайдушно. — Адже я постійно вдома. Я забула коли востаннє гуляла.

— Вийди на балкон.

Гіркий сміх виривається з грудей. 

— Ти зараз серйозно? 

— Цілком.

— Тимуре, я постійно замкнена, я не йду на роботу, я весь час спілкуюся з усіма телефоном. Якщо ти казав, що я дикунка, то наразі я вже відлюдниця. І нею стала заради тебе, твого спокою. А ти відповідаєш на мої питання так, наче ми чужі! 

Він відсторонюється. Тепер ми сидимо на різних кінцях дивану.

— Ти захотіла погуляти, забувши, що Ян нікуди не поїхав, він тут, у місті, чатує на тебе, бо ти здалася йому дивовижною? Забула, що він може зашкодити тобі? 

— Можливо відсутність свіжого повітря негативно впливає на мою пам'ять?! — вибухаю. 

— Тоді нагадаю! — гиркає. — Я роблю все, щоб він забув про тебе! Роблю все, щоб ти була у безпеці, бо хвилююся за тебе! Частина мого доходу йде йому, попри те, що я чудово усвідомлюю — це тимчасово. Гроші Яна насправді мало цікавлять, це просто один зі способів помучити мене. Але поки він згодний на це — я терплю. Що ти хочеш почути: що мій брат висить над нами загрозою? Що я не говорю про роботу, бо це повний треш? Що я не знаю, що вигадати, аби мати змогу захистити тебе?! — кричить він.

Намагаюся заспокоїти себе. Не люблю крики, не люблю скандали. 

— Тоді спробуй відпустити. Можливо ти помиляєшся? Можливо Ян не планує завдавати мені шкоди? 

— Справді? Тоді саме з цих причин він щодня питає як моя чарівна Мая?!

— Він знущається й маніпулює тобою! — гиркаю вже я. — Я не можу так жити. Розумієш? 

— Ти сама хотіла! Я казав, щоб йшла заради власної безпеки. Ти захотіла бути зі мною! 

— Тому що ми пара, хіба ні? Тому що ти запропонував одружитися! Хіба люди кидають тих, кого люблять? Я розраховувала на боротьбу, а не покірність ситуації! 

Тимур дивиться так, що всі нутрощі стискаються.

— Ні, не кидають. І не наражають їх на небезпеку. Я роблю все аби ти не постраждала. Я борюся! 

Я різко встаю. Одна й та сама пісня, один й той самий страх. 

— Я просто хочу нормально жити. Від зими я замкнена.

— У тебе є ключі.

— А сенс, якщо вийти з квартири без твого відома не можна, якщо в магазин не можна, якщо гуляти не можна? — кричу тепер я. — Якщо варто мені переступити поріг і ти примчиш та запхаєш назад.

— Такого не було.

— Але може, вірно? — скептично.

Він мовчить. Від цього ще гірше, адже бачу — він справді так зробить, не дасть залишити квартиру самій. Кидаю на чоловіка повний благання погляд. Він має зрозуміти, що замикати мене вдома заради безпеки —  абсурд. Має зрозуміти, що це не життя. Як би сильно я не кохала його, саме це вбиває почуття. Моя свобода мені дорога, і заради нього я поступилася, забула про неї, тільки він цього не бачить, не розуміє…. Не цінує. 

— З мене досить. — твердо кажу.

— Йдеш від мене? — тепер встає і він. Нависає зверху загрозливо.

— Ні. Йду прогулятися. 

Прямую у гардеробну, щоб переодягнутися з домашнього костюма у щось нормальне. Тимур слідом. Важкі кроки за спиною напружують,  але принаймні він нічого не каже. Переодягаюся. Кидаю погляд на тест на вагітність. Він лежить у ящику зі спідньою білизною. У мене затримка тиждень, але я досі не наважилася перевірити чим викликана. Тому що якщо я вагітна, якщо ношу під серцем нашу дитину, то він ніколи не дасть мені вийти на вулицю. 

Коли повертаюся до Думанського обличчям його обличчя повне болю й страждання. Він перекрив вихід з гардеробної. Моє серце плаче. Йому теж болить. Йому страшно. На секунду намагаюся поставити себе на його місце. Можливо я б теж так себе поводила якби Вовчик загрожував Тимуру? 

— Дай пройти. — прошу спокійно.

— Ні.

— Я не твоя полонянка. Пропусти.

— Ти моя кохана, саме тому, ні.

— Тимуре, — з попередженням шепочу. — Я не можу більше. Мені потрібно вийти. 

— Мая, — хитає головою. — ні.