Глава 8

Зимові свята цього року минають в атмосфері дива й здійснення бажань. Тимур знайомить мене з власними друзями, — виявляється багато з них були у різних куточках світу, тому я їх не мала нагоди пізнати, — також до нас приєднується Оксана, мій брат та Анюта. Сестру привозить Вовчик, вона наймолодша з усіх на вечірках, котрі минають в період зимових канікул, але всі друзі Тимура підкорені її щирістю, сміхом й запалом. Анюта у мене з братиком чарівна. Вона закохує у себе людей навколо. І мені пощастило, що Тимур дозволив їй та Вові пожити у його квартирі з нами. 

На жаль час біжить невпинно, попри те, що я б воліла його зупинити, дати нам змогу прожити свята ще раз. Все просто — я вперше у житті відчула дух Різдва, змогла повірити в диво, побачила, що на свята можна не сумувати, а радіти. Нарешті я не сама, не кинута напризволяще душа. Нарешті я можу бачити сміх Ані, Вовчика, Оксани. Можу опівночі танцювати з коханим чоловіком, який готовий захищати мене від всіх бід. Нарешті я живу, а не просто існую. І мені шалено шкода, що час дива спливає. Далі робочі будні, вони не гірші, бо моє життя з Тимуром прекрасне, просто вони….інші. 

Сьогодні наша остання зустріч, — перед тим як усі повернуться на роботу чи навчання. Оксанка радо презентує статтю яка нарешті вийшла у газеті про мене й Тимура. Я вже й забула про неї та дозвіл подрузі написати її. Як же всі сміються, коли подруга завзято розказує друзям Думанського, що я була дикункою, котру він переслідував. Зараз і мені смішно, але тоді… тоді я справді була налякана. 

Всім трішки сумно, що наступного разу вдасться зібратися аж наприкінці весни, щоб знову провести тижні разом, але з іншого боку це чарівно. Тому що я чекатиму. Тому що Тимур оголосив про наш майбутній шлюб і його друзі почали наперебій розповідати про те, як йому пощастило. Я так здивувалася, бо пощастило мені, але їм складно пояснити мій погляд на все та себе окремо. Вони вбачають у мені те, чого ймовірно не бачу я сама. 

— Я радію за тебе, — поки всі обговорюють тему від якої я далека, а Оксанка наперебій обіцяє написати про усіх статті, ми з Вовою стоїмо неподалік від друзів, але на достатній відстані, щоб нас не чули. — Він гарна людина.

Киваю. Усміхаюся, помітивши Аню, котра закохано розглядає одного з друзів Тимура — Лекса. Він справді вартий уваги чоловік, окрім того, що він його найкращий друг який весь час до цих свят жив у Іспанії, він дуже галантний й красивий. Не дивно, що Аня аж рота не здатна закрити, коли дивиться на нього. 

— Дивно, так? — тихо кажу. — Я ніколи не мріяла про подібне, але я це маю.

Вовчик м'яко штовхає плечем.

— Ти заслуговуєш на це і все найкраще. Пам'ятаю як дитинстві, коли ми були зовсім малі, а Анюти ще не було, я носив тебе на шиї одягнувши шкарпетки батька. 

— Я теж пам'ятаю. Тоді дуже морозно було і снігу багато, а на столі стояла тарілка супу. 

— Я віддав його тобі.

— А сам був голодним, — ще тихіше кажу. — На шиї носив, бо ми маму чекали…

Вовчик нічого не відповідає на це, бачить, що сльози в очах стоять.

— У тебе кінчик носа почервонів, — лагідно каже.

— Вічно ти, — буркаю й штурхаю у плече.

— Що я зроблю, коли ти плакати хочеш, твій ніс видає з головою? — усміхається.

Обводжу поглядом усіх присутніх. Ми в одній з кав'ярень Тимура. За останні тижні його брат не з'являвся, а коли я запитувала як справи з орендою, він здебільшого ігнорував питання, або казав, що все гаразд. Спершу ображалася, а потім вирішила не лізти. Він дорослий чоловік і моє прагнення допомогти ймовірно ображає, тим паче насправді допомогти нічим не можу. У мене немає грошей, впливу, статусу, щоб хоч якось зарадити. Все, що можу — просто підтримувати, навіть мовчки. 

За вікном насипає лапатий сніг. Красивий, білосніжний, у темряві, під світлом ліхтарів, виблискує сріблом. Вовчик цілує у щоку й залишає саму, а я продовжую дивитися на сніг. Не одразу розумію, що в приміщенні стає дуже-дуже тихо. Настільки тихо, що чути легкий вітер за вікном. Повільно обертаю голову до усіх, помічаю на обличчях різні емоції: від подиву до дивного страху. Одразу ж відстежую напругу у тілі Тимура, й те, як він повільно підходить ближче до мене й встає так, щоб я опинилася за спиною. І лише за хвилину бачу, що викликало подібну реакцію у всіх — в кав'ярню заходить незнайомий мені чоловік. Він високий, це все, що поки доступно. Обличчя його в тінях, зате хода тиха, впевнена, навіть королівські особи програють у вмінні триматися у порівнянні з незнайомцем. 

— Бачу, ти запросив усіх, крім власного брата, — лунає голос, від якого тіло миттю вкривається сиротами. — Як не ввічливо, Тимур. 

Затамовують подих усі, я теж. Не рухаюся, помічаючи напружену спину Тимура й те, як Вовчик ховаю Анюту за себе. Лекс ступає кілька кроків до Тимура. Тепер мене взагалі не видно за їх спинами. 

— Свято з родичами не моє, — відрізає Тимур. 

Розумію — Ян Думанський на порозі. Не потрібно пояснювати нічого, адже усе видно неозброєним оком. Він робить крок, тепер м'яке світло торкається його обличчя. Чарівний чи прекрасний — мало сказати так. Він шалено-неймовірно-прекрасно-гаряче красивий. Він — втілення грації, холоду, неприступності, темряви, тіней, влади, сили, впливу. Він дуже відрізняється від Тимура. Він просто інший. Все у ньому ідеальне: від маківки до ідеально чистого взуття. Якщо я вважала Тимура чарівним, то Ян переважає брата в усьому. 

Звісно ж це якщо забути який він гнилий всередині. Зовнішня краса немає ніякого значення, коли душа твоя чорна. Просто не помітити факт привабливості Яна було б помилкою. Зло завжди має звабливе обличчя. Як інакше йому розповсюдити себе у світі? 

— Шкода. 

Голос Яна вібрує у моїх ребрах. Він робить крок й, судячи з його хитрого погляду, здогадується, що за спиною Тимура й Лекса є хтось ще. 

— Пропоную вийти. Не хочу псувати свято друзям. — Тимур робить спробу відвести загрозу.