Глава 7

На ранок двері відмикаються. Я не спала всю ніч, сиділа перед ними й просто намагалася не зійти з розуму від хвилювання та паніки. Одразу ж встаю на ноги. Тимур входить тихо, і він виглядає так, немов з ним не просто щось трапилося. Таке враження, що він був на полюванні у ролі жертви, не хижака. Весь побитий, у крові, одяг розірваний, брова розсічена. Пишу Оксані смс, що все ок, й кидаюся до нього:

— Що сталося? 

Думанський кривиться. Спирається на софу, а потім знесилено осідає. Допомагаю йому зняти взуття, порване пальто, все намагаюся по обличчю прочитати, що ж відбувається, але він не показує ніяких емоцій. Очі — брили льоду, кожний рух супроводжується тихим стогоном.

— Тебе побили? Напали? 

Він відкидається на стіну. Хапає за руку й тягне на себе. Просто притуляється та шепоче:

— Пробач мені. 

— Тимур, що сталося? — твердо запитую.

— В нашому світі все через гроші, кохана. Все. 

З очікуванням розглядаю його. Мовчить так довго, що починаю психувати, але врешті-решт продовжує:

— Якщо ти не хочеш, щоб у тебе з-під носа забрали все, потрібно платити. Я платив, а тепер набридло. 

— І що трапилося? — тихо уточнюю.

— Вирішили, що прибрати мене, буде найпростіше. Всі приміщення в оренді, котра закінчується через місяць. Вони підійняли вартість, бажають грошей за це, й окремо за те, що саме я орендар. 

— Чому?

— Тому що є хтось, хто хоче мені насолити, — зле відрізає. — Навіть підозрюю хто.

— Хто? — ледь чутно. 

Ми з ним так довго, але я не знаю нікого з оточення Тимура, чомусь тільки зараз до мене це доходить.

— Мій старший брат. Я не казав про нього, бо сімейний бруд і все таке… Він небезпечний. Дуже. І він ненавидить мене за спробу його вбивства.

— Ти намагався вбити рідного брата? — не знаю, що мене більше шокує у всій розповіді.

— Він небезпечний. — з натиском повторює. — Коли мені було вісімнадцять, я став свідком неприємної ситуації. Згодом, ця ситуація повторилася, тільки цього разу я не міг просто мовчати… 

Стає складно дихати.

— То ти тікав від нього? 

— Від його друзів чи найманців,  і я не міг прийти сюди, поки вони на хвості. Як, якщо знав, що ти тут, сама, беззахисна? Я маю захищати свою бджілочку. 

Проковтую клубок в горлянці. Тепер нерви через моє замкнення стають незначними. Тимур не замкнув навмисно, це випадково, і він рятував мене, щоб не наразити на небезпеку, а сам міг загинути. Я ж бачу який побитий весь…і вірю йому. Не знаю, що б я робила, якби мій старший брат полював мене. 

— Ходімо, промиємо рани, — ніжно кажу.

Чоловік не пручається, дозволяє зняти з себе сорочку та штани у спальні, а потім йдемо у ванну кімнату. Допомагаю йому з усім, промиваю ранки, мащу синці маззю від них, цілує всюди, де болить. 

— Ти повинна мені пообіцяти, якщо він дізнається про тебе, якщо захоче перетворити тебе на ціль, аби помститися мені, ти поїдеш. Забудеш мене раз і назавжди, гаразд? 

— Як можу обіцяти таке? Хіба пари не проходять складнощі разом? 

— Бджілочко, проходять, але не такі. Це не шпалери поклеїти, — гірко всміхається. — Це твоя безпека. Я помру, якщо з тобою щось трапиться. 

На секунду дар мови зникає. Просто дивлюся на Тимура, у його сіро-блакитні очі, й не можу повірити, що все ось так… Брат, про якого я ніколи не чула, небезпека, полювання… Сюрреалізм. 

— Що саме робив твій брат? — тихо питаю й складаю аптечку назад. 

Обличчя Тимура повністю беземоційним стає. Вперше бачу, що замість красивих рис може бути маска. Холод, яким від нього віє, на секунду лякає, та я одразу ж кажу собі, що це він, той самий мій Тимур, ніяк інакше. Просто злий і наляканий. Склавши аптечку беру його за руку. Спершу відчуття, немов чоловік сердиться на мене, але відганяю подібні думки. Немає причин, щоб відчувати щось погане у мій бік. Підсвідомість каже, що я завжди у чомусь винна, адже все моє життя сироти винні, просто так, безпричинно…

Ми йдемо у спальню. Сідаю на ліжко першою й тягну до себе Тимура. З кожною хвилиною його обличчя й тіло розслабляються. Він лягає, а я вмощуюся поруч. Чоловік пригортає в обійми. Деякий час мовчимо. Та згодом я сама починаю цілувати його. Всюди, так, як він навчив, демонструючи усю мою любов й прив'язаність.  Мені хочеться допомогти йому прогнати страхи. Хочеться, щоб забув пережити, не хвилювався через брата. Тому я роблю для цього те, що можу. Наші тіла єднаються, і емоційно та фізично Тимур відносить обох на сьоме небо, де є лише ми й задоволення. І лише після, коли відпочиваємо в обіймах, він вирішує дати відповідь на моє питання:

— Ян завжди вмів впливати на людей. З самого дитинства він відчував, на якомусь ментальному рівні, що й коли потрібно сказати. Йому все давалося легко, батьки любили його більше, а я вигрібав все своє життя сам. Удача й потрібні знайомства проклали йому шлях до великих компаній та грошей. Звісно, його добряче виручали й батьки. Мене ж прогнали, як дворового собаку. Викинули на смітник, фактично. — на секунду він замовкає, потім набирає повні легені повітря й втомлено продовжує: — А знищити хотів з простої причини: Ян намагався зґвалтувати племінницю тата. Прямо у домі батьків.  Я заступився і ледве не вбив його. Міг би, якби не мама. Потім ми довго розбиралися, і у висновку, Ян вийшов сухим з води. Племінниця — Мілка, — сказала, що нічого подібного не було, насправді це я чіплявся. 

Від шоку й слова вимовити не можу. Тобто, на неї напали, а вона звинуватила іншого брата? Чому?! 

— Ти сказав, що це вдруге…

— Вперше, на моє повноліття, Ян замкнувся з помічницею батька. Я чув, що він завдавав їй шкоди, але…злякався. Її очі, після, коли вона вийшла з кімнати, досі дивляться на мене з болем у спогадах. Він мучив її. Тому мені зірвало дах наступного разу. Я знав — Ян завжди отримує те, чого забажав. І того разу він захотів нашу сестру. Йому було байдуже на все. А мені стало байдуже на те, хто він. Коли я почув крик у його спальні, коли зрозумів, що повторюється та ситуація, не зміг стояти осторонь. Дуже гострими були спогади про помічницю тата… Яна потрібно було зупинити. І я спробував. Спробував так агресивно, що брат потім довго лежав у лікарні. Тільки, він так і не зрозумів в чому його вина.