Глава 6

Осінь збігає так само швидко. Частину з неї проводжу у Львові, на сесії, а Тимур зі мною. Він винаймає мені окрему квартиру, хоча я яро проти й ми навіть вперше посварилися через це, але врешті-решт він впевнює, що це заради моєї безпеки, так він піклується і я здаюся. Оксанка теж каже, що дарма психую, це не обмеження мене чи свободи, просто Думанський намагається дати мені найкраще, і варто цінувати такого чоловіка. Через це починаю ненавидіти себе. Щоночі картаю, що не сприймаю піклування належно. Будь-яка на моєму місці була б щаслива, тільки мені все не так. Тимур виправдовує поведінку звичкою у життя, через сирітство, і згодом й сама так вважаю. Опіка, це лише опіка з його боку. Він кохає мене, він навіть ще жодного разу не торкнувся мого тіла, хоч ми спимо на одному ліжку. Він береже нашу пару, мої почуття, турбується про емоції, страхи й переживання. Проблема в мені. Зі мною щось не так. Чи то у сприйнятті, чи то через страхи, яких пояснити не здатна? 

Після сесії я перепрошую у Тимура за власні психи. Ми якраз приїхали додому, моя валіза просто закинута у гардеробну, самі ж на кухні. Думанський приготував вечерю для нас обох, смачну, домашню. Ціную його старання. 

— Не варто, — каже, коли після вибачень настає пауза. — Все розумію, бджілочко. Я не буду тиснути.

Зітхаю. Сіро-блакитні очі сповнені не болю, не розчарування, а чогось такого, що тривожить.

— Ти не тиснеш, це я надто полохлива. — м'яко відповідаю. — Насправді, Тимур Думанський, прекрасний чоловік, взірець, на якого мають рівнятися усі. 

Йому подобаються мої слова. Погляд спалахує теплом, на губах виграє усмішка.

— Солодка дівчинка, — лагідно шепоче. — Твої невинні очі підкуплять навіть Бога. 

Сміюся.

— Чим саме? І для чого?

— О, для чого завгодно, — сміється у відповідь.

Змушую себе встати. Підходжу до чоловіка та сідаю на ноги. Обхоплюю руками, запускаю пальці у коротке волосся й цілую його. Аромат дощу проникає в кожну мою пору. Мені так подобається, що він пахне подібно грозі. Дотики Тимура обережні, як завжди. Ніжно-ніжно веде по спині, забирається під футболку, але далі не дозволяє собі ніяких дій. Тоді я сама штовхаю його до них. Беру руку чоловіка, кладу собі на груди. Прийшов час перейти на ще один рівень. Я маю цінувати те, що маю. Нічого він не обмежує свободу, все вигадки, дурні та дивні. Моя паніка не повинна мати влади. Я не повинна давати їй так багато прав у моєму ж тілі та розумі. Я керую нею, не вона мною. 

Тимур аж дихати припиняє.

— Ти серйозно?

— Цілком, — тихо кажу.

— О, бджілочко, — хрипло бурмоче. 

Все змінюється в одну секунду. Думанський підхоплює під сідниці, несе у спальню. Обережно кладе на ліжко й торкається всюди, де може й хоче. Тану від відчуття його рук, його тепла, його важкості. Подих перехоплює, коли наші тіла торкаються одне одного там, де ще ніколи не торкалися. Так незвично, приємно, солодко й трепетно… Емоцій багато, вони горять між нами справжньою пожежею. Він вивчає мене, а я його. Подобається вести кінчиками пальців по м'язах. Подобається, що чоловік тріпоче від моїх дотиків. Подобається, що він повністю підкорений мені. 

Я ще ніколи й ні з ким, Тимур знає, тому його поведінка максимально обережна, сповнена ніжності, лагідності, тепла. Спершу він просто дотиками демонструє те, як можна літати понад хмарами, згодом, коли мені здається, більше не витримаю, демонструє інший бік медалі спільного життя. 

Спершу напружуюся, та потім біль минає, на зміну приходить нове й прекрасне відчуття. Тоді Тимур показує ще одну вершину, якої раніше не знала. Виявляється, я багато чого втратила, поки тримала нас на відстані. Ментальна близькість це одне, а фізична геть інше почуття. Одне без іншого існувати не може. Тож тепер віддаюся їй повністю. Назавжди. Придушую страхи. Впевнена, вони минуть, коли не лише головою бачитиму усе, а й пройме серце. 

На ранок Тимур приносить каву. Він щасливий. Я теж відчуваю багато емоцій здебільшого легку втому й задоволення після ночі. Очима чоловік впивається в мої поки смакую напоєм на ліжку. 

— Як ти себе почуваєш? — його питання змушує почуватися дивно. Я ніяк не звикну, що є людина, котра піклується про мене. 

— Чудово, — широко усміхаюся. 

— Тоді, ти не будеш проти, якщо сьогодні залишу тебе саму? Справи. 

— Ні, — м'яко кажу. Не вперше Тимур їде. Не вперше я сама ночувати у його квартирі. — Гаразд. — він цілує у чоло. — Кохаю тебе.

Він часто зізнається у коханні. Я часто відповідаю, бо не кохати його неможливо. Але я щоразу затамовую подих, коли чую, що він кохає мене. Іноді складно повірити, що мене взагалі можна кохати.

Через кілька годин Думанський їде, я залишаюся вдома. Сьогодні напрочуд чудова погода, тож вирішую прогулятися, поки вихідний. Зима вже на порозі, снігом засипала місто, тепер все біле-біле. Дзвоню подрузі, пропоную прогулятися, і вона радо погоджується. Наше спілкування не стало гіршим через переїзд. Навіть навпаки, Оксана любить приходити до нас в гості. Тимур не проти й це тішить. Він навіть запропонував забрати Аню на канікули, що вразило у саме серце. Я не заслуговую мати так багато щастя. Постійно здається, що десь зроблю невірний крок і все зникне. Та воно є, і він є, і любов його є. 

Поки Оксанка їде до мене, а я намагаюся привести себе у нормальний вигляд після ночі, думаю про шлюб. Можливо, варто нарешті дати йому відповідь. Тому що, скільки можна боятися? Ми так довго разом, він терпить усе, що не здатна терпіти у собі я сама, то невже не заслужив отримати бажане? Тим паче я теж хочу звʼязати життя з ним. А хто не схоче? Тимур Думанський — чоловік, якого страшно втратити. Він має усі якості, якими має бути наділена людина: він добрий, світлий, радісний, чуттєвий, сильний, красивий; як же так склалося, що він — мій?

Дверний дзвінок сповіщає, що Оксана тут. Мчу відмикати. Але дивно, що не можу. Ключ у мене тільки від нижнього замка, два верхніх ніколи не замикаються. Та, здається, цього разу Тимур замкнув саме їх. Не встигаю набрати Тимура, як дзвінок перериває Оксанка: