Глава 5

Наступні місяці минають, як у казці. Я навіть дні не рахую, бо правду кажуть, щасливі того не роблять. Щодня ми зустрічаємося з Тимуром. Він везе на роботу, забирає з неї, ми гуляємо, розмовляємо, і багато-багато цілуємося. Весна повністю відбирає владу у зими й тепер буяє зеленими деревами, квітами та прекрасними ароматами. Мені подобається яким стає місто при цьому: яскравим, свіжим, наповненим надіями на чудове майбутнє. 

Буває Тимур возить мене на вечері у ресторани. Не дуже це полюбляю, проте, лише у перші кілька разів, а потім подобається атмосфера. Побачення стають сповнені чогось дорослішого, серйознішого, красивішого. Щоразу, він дарує квіти: від півоній до троянд; кажучи на мої слова, що я не знаю, які мені подобаються: “Будемо шукати саме ті, найкращі”. Хіба можна не закохуватися у нього при цьому? Хіба можна припинити з нетерпінням чекати зустрічі, котра буде обов'язково сповнена дотиків кохання, ніжності, поцілунків? Іноді думаю, що чоловік перетворює нас обох на залежних одне від одного. Нам постійно хочеться спілкуватися. Постійно хочеться торкатися одне одного. Постійно хочеться дивитися в очі, танути й тонути, коли ми поруч. А коли ні, то якомога швидше хочеться побачитися. 

Напевно, можна з легкістю сказати, що я, ні, ми удвох —  закохані. Дивно сприймати нашу різницю у віці, проте, вона не заважає ні мені, ні йому. Ніхто з нас не відчуває її. Ніхто не вважає іншого якимось не таким. 

Коли настає літо, Тимур пропонує звільнитися з банку та перейти працювати помічницею до нього. Спершу я здивована, а потім вирішую, що не буду так користуватися ним, адже боюся, що вирішить, наче вся моя симпатія та закоханість, базується тільки на цьому.  Він не тисне, щоб дала відповідь, дає мені час з надією, щ я зміню думку. Ще згодом, чоловік просить переїхати до нього. Це лякає. Поки наші стосунки мають виключно платонічний характер, та переїзд змінить усе. 

Іноді видається, що все надто швидко закрутилося. З мого боку все зрозуміло, — добре, що я взагалі ще здатна аналізувати щось, — мене кинули у дитинстві, я банально не знаю, що таке любов. Те, що ми з братом та сестрою мали, не може йти ні у яке порівняння, бо воно відрізняється так само сильно, як пекло та рай. Ми намагалися вижити у жорстокому світі за будь-яких обставин. Ми мали лише одне одного й чітко розуміли — ніхто нас не врятує крім нас самих. Тому Вова відповідальний, а я серйозно ставлюся до усього. Тому Аня, молодша за мене на п'ять років; не просить забрати до себе, хоча теоретично ми мали б змогу — вона знає, що все, що ми робимо — для нас усіх. Але Тимур… чи не надто він прискорює все? Чи не гарячковість —  забирати мене з банку й влаштовувати до себе? Він ніколи не казав про щось серйозне на кшталт шлюбу, а я не запитувала, тому що не бачила сенсу. Кому потрібна сирота? Є ми, є побачення, є поцілунки, цього достатньо. Мабуть, тільки мені. 

Оксанка дивується чому це я бережу власну свободу, чому не хочу працювати у Тимура, жити у Тимура. Так же простіше, не потрібно хвилюватися, не потрібно самій надриватися, аби вижити. Він той, хто розв'язує всі проблеми, питання, якими б вони не були. Він той, хто простягає руку допомоги та демонструє любов, а я тут, бачте, пручаюся. Якби їй запропонували подібне, вона б із задоволенням переїхала, сіла на шию та не хвилювалася абсолютно ні про що. Тільки вона не я. Я так не можу. 

Мене і справді лякає, що стану залежною від Тимура повністю. 

Зрештою, коли збігає й літо, я вирішую, що повинна дати йому хоч якусь відповідь. Весь цей час відкладала, а Тимур не дуже підштовхував, але ось прийшла осінь, а з нею відповідь. Одного, ще теплого вечора, коли ми прогулюємося парком в центрі міста, кажу:

— Я не буду звільнятися з банку. 

Думанський зупиняється, — ми якраз стоїмо на місточку, під нами вода, а ліхтарі кидають мерехтливі тіні навколо тіл, — бере мою руку у свою та в очі зазирає. Він завжди так робить, ніби очі здатні дати відповіді на всі питання. 

— Боїшся? 

— Так видно? — намагаюся усміхнутися.

— Твої емоції як на долоні, — ніжно промовляє, — це й вабить. Бачити щодня в зелених озерах любов, що може бути краще? 

Я зітхаю.

— Не сердишся? 

— Ні в якому разі. Що скажеш про спільне життя? 

Затамовую подих. Про це теж думала. Та й Вовчик після знайомства сказав, що Тимур йому сподобався, а Оксана давно кричить, що варто з'їхатися. Кілька ночей підряд не спала, все думала, гадала, чи варто, чи не зіпсую усе, але спільне життя —  наступний етап в наших стосунках. Тимур ставиться до них серйозно, я теж мушу показати, що не вважаю його тимчасовим партнером. 

— Я не проти, — відповідаю.

Тимур всміхається. Притуляється, заводить руку за потилицю й звичним жестом цілує. Тану. До нестями подобається, що він поруч, він тут, мій і для мене. Можу легко сказати, що я щаслива. Для нього і завдяки йому. 

— Ти робиш мене найщасливішим, бджілочко. 

— Я б посперечалася. 

— Ні в якому разі. 

Далі ми повільно крокуємо до машини. Тимур пропонує вже завтра зібрати речі, та й у мене їх мало, я не суперечу. Він так сильно хотів цього, я погодилася, навіщо тягнути? 

Наступного дня помпезно передаю ключі від кімнати Оксанці, а сама спускаюся до Тимура. Він вже завантажив валізу моїх речей у свою машину. Дуже соромилася, що скаже, ніби їх мало, але Думанський не коментує ніяк, навпаки, щасливо усміхається та відкриває для мене дверцята. 

Серце калатає, як заведене, поки їдемо до його квартири. Нервую, що втрачаю свободу, подумки намагаюся пояснити собі, що нічого подібного не відбувається, це просто новий етап, маю його прийняти, якщо бажаю бути з Тимуром. Врешті, всі рано чи пізно починають жити разом. Ще ніхто не помер від цього. Втім, паніка накриває з головою і я не здатна їй протистояти. Ненавиджу себе за ці емоції. 

Діставшись будинку із захватом розглядаю його. До цієї миті я ніколи тут не була, Тимур запрошував, та все якось відмовляла. З остраху, звісно.